POV Соломія
Я прокинулася раніше, ніж зазвичай, хоча напередодні заснула далеко за північ. Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись на стелю, і намагалася зібрати думки, які від самого пробудження здавалися надто важкими для такого раннього ранку. За вікном уже світало, крізь напівпрозорі штори пробивалося м’яке квітневе сонце, а в будинку стояла тиша, яка зазвичай допомагала мені остаточно прокинутися й налаштуватися на новий день.
Сьогодні вона не допомагала.
Я повернула голову до дверей своєї кімнати, а потім знову заплющила очі, подумки повертаючись до вчорашнього вечора. Точніше, до тієї його частини, яку мені хотілося б водночас і згадувати, і якомога швидше забути. Усе відбулося настільки природно, що навіть зараз, наступного ранку, я не могла визначити, в який саме момент ми перестали бути просто двома людьми, які проводять приємний вечір за розмовами, і знову стали тими, ким колись були одне для одного.
Я пам’ятала наші розмови, сміх, те, як ми згадували Грецію, перший поцілунок, пропозицію Артема. Пам’ятала, як поступово змінювався його погляд, як він торкнувся моєї щоки, а я не просто дозволила йому це зробити, а сама потягнулася назустріч. І найгірше, або, можливо, найкраще, полягало в тому, що я зовсім не хотіла зупинятися.
Я хотіла його.
Не якогось абстрактного образу чоловіка, з яким колись була одружена, не спогаду про наше минуле й не примарного повернення до того життя, яке ми втратили. Я хотіла саме Артема, який був поруч зі мною тієї ночі, який цілував мене так, ніби між нами не було років розлуки, який торкався мене з тією впевненістю, що колись здавалася мені однією з найприродніших речей у світі. І я відповідала йому з таким самим бажанням, не намагаючись стримувати себе чи шукати пояснення власним діям.
Саме це й лякало найбільше.
Якби я прокинулася з відчуттям, що все сталося випадково, що ми просто трохи перебрали з алкоголем, піддалися ностальгії й не надто добре усвідомлювали власні вчинки, можливо, мені було б легше. Але я чудово пам’ятала кожну хвилину. Ми не були настільки п’яними, щоб не розуміти, що робимо, і я не могла перекласти відповідальність за власні рішення на алкоголь. Я сама хотіла цих поцілунків, сама торкалася його, сама дозволила нам зайти так далеко.
І, якби телефон не перервав нас, я навіть не була впевнена, що змогла б зупинитися.
Я повільно сіла на ліжку й провела долонями по обличчю. У голові знову виникла картина того, як я поспіхом збирала одяг, поки Артем розмовляв із сестрою. Тоді мені здавалося, що потрібно просто якнайшвидше опинитися в іншій кімнаті, подалі від його погляду, від дивана, від усього, що щойно відбулося. Я навіть не дала собі можливості подумати, чи варто було залишитися й поговорити з ним. Мені потрібно було вийти з тієї ситуації, перш ніж я почну шукати виправдання тому, що насправді відчувала.
Тепер я розуміла, що втекла.
І, напевно, саме тому не хотіла зустрічатися з Артемом сьогодні вранці.
Я не знала, що сказала б йому, якби ми опинилися за одним столом, як завжди, і він спокійно запитав, чи добре я спала. Не знала, чи змогла б дивитися йому в очі, не згадуючи вчорашніх поцілунків. Можливо, він поводився б так, ніби нічого не сталося, і це лише посилило б моє збентеження. А можливо, спробував би поговорити, і тоді мені довелося б відповідати на запитання, на які я сама поки не мала відповідей.
Мені здавалося, що ми ще не готові до такого кроку. Не тому, що між нами немає бажання чи потягу, а тому, що за цими почуттями стоїть надто багато невирішеного. Ми тільки почали знову довіряти одне одному, тільки навчилися говорити без постійного страху зачепити старі образи. Я нарешті почала відчувати, що можу бути поруч із ним і не чекати, що кожна наша розмова закінчиться непорозумінням.
І мені зовсім не хотілося втратити це через поспішне рішення, наслідків якого ми обоє могли не передбачити.
Я підвелася, прийняла душ і пішла на кухню. За звичкою приготувала каву, дістала продукти й почала готувати сніданок. Робила все майже автоматично, хоча думки раз у раз поверталися до вчорашнього вечора. Я навіть двічі ловила себе на тому, що дивлюся в бік коридору, очікуючи почути кроки Артема.
Але сьогодні мені хотілося, щоб він прокинувся пізніше.
Я поставила на стіл дві тарілки, а потім, трохи подумавши, прибрала одну. Не хотіла залишати йому сніданок, який міг би стати приводом для звичайної ранкової розмови. Мені потрібен був час. Кілька годин, день або навіть два, щоб перестати відчувати себе так, ніби вчорашній вечір досі триває.
Нарешті я вирішила поїхати до батьків.
Це було найпростіше рішення, яке спало мені на думку. Там я могла відволіктися, побути в знайомій атмосфері, зайнятися чимось звичайним і не повертатися до розмови, якої зараз зовсім не хотіла. Я чудово розуміла, що це певною мірою втеча, але не бачила в цьому нічого катастрофічного. Іноді мені справді потрібно було побути наодинці із собою, щоб не наробити зайвого.
Я зібрала кілька речей, перевірила, чи нічого не забула, і вже перед виходом написала Артемові повідомлення.
«Я поїду до батьків на кілька днів. Хочу трохи побути з ними. Не хвилюйся, зі мною все добре».
Я перечитала написане, але так і не додала жодного пояснення. Не хотіла, щоб він подумав, ніби я звинувачую його в тому, що сталося, або намагаюся продемонструвати образу. Я просто не була готова до зустрічі.
Щойно сіла в автомобіль, телефон завібрував. Артем телефонував.
Я кілька секунд дивилася на екран, вагаючись, чи відповідати, але зрештою прийняла виклик.
— Доброго ранку, — почула його голос.
— Доброго.
— Ти вже виїхала?
— Так. Щойно сіла в машину.
Він помовчав, і я відчула, що зараз прозвучить саме те запитання, якого я найбільше не хотіла чути.
— Соломіє, я хотів сказати, що нам зовсім не обов’язково зараз щось обговорювати.
Я заплющила очі.
— Я розумію.
— Справді. Якщо ти не хочеш повертатися до вчорашнього вечора, ми можемо цього не робити. Не потрібно нічого пояснювати чи приймати якісь рішення. Можемо просто залишити все як є й повернутися до цього пізніше, коли обоє будемо готові. Або взагалі не повертатися, якщо ти цього не захочеш.