POV Артем
Середина квітня видалася напрочуд теплою. Весна нарешті перестала нагадувати про себе лише календарною датою й почала повноцінно вступати у свої права: на деревах з’являлося молоде листя, уздовж доріг зеленіла трава, а повітря вечорами вже не мало тієї зимової різкості, через яку хотілося швидше зачинити вікна й повернутися до теплого приміщення.
Я повертався додому трохи раніше, ніж зазвичай. На годиннику була п’ята вечора, а сонце ще досить високо трималося над містом, розливаючи м’яке світло на фасади будинків і припарковані автомобілі. Дивно, але люди щороку дивувалися цій зміні. Щойно дні починали коротшати, хтось обов’язково зауважував, що ще недавно о цій порі було значно світліше, а навесні ті самі люди з не меншим захопленням повідомляли, що день помітно подовшав.
Я щоразу усміхався, коли чув подібні розмови. Здавалося б, це відбувається з року в рік, ми чудово знаємо, що після зими світловий день збільшується, а після літа скорочується, проте кожного разу сприймаємо це так, ніби природа вирішила зробити нам невеличкий сюрприз.
Телефон, покладений на пасажирське сидіння, засвітився ім’ям Соломії. Я натиснув кнопку гучного зв’язку й перевів погляд на дорогу.
— Слухаю.
— Ти вже їдеш додому?
— Так. А що?
— Можеш дещо купити?
Я мимоволі всміхнувся. Останнім часом такі дзвінки стали звичними. Ще кілька місяців тому, коли ми тільки оформили наш шлюб, жоден із нас не телефонував іншому без справді вагомої причини. Ми могли годинами перебувати в одному будинку, але для того, щоб попросити купити щось дорогою, Соломія радше написала б повідомлення. Тепер усе було інакше. Ми телефонували одне одному через дрібниці, уточнювали, чого не вистачає вдома, домовлялися про покупки, могли просто запитати, коли хтось повернеться, або обговорити робочі питання.
Іноді я навіть не помічав, наскільки природною стала ця звичка.
— Звісно. Що потрібно?
Вона назвала кілька видів цукерок, потім додала круасани й попросила не забути про одну шоколадку, яку останнім часом купувала частіше за інші.
Я слухав її перелік, але звернув увагу не стільки на самі покупки, скільки на голос. Він був трохи тихішим, ніж зазвичай, із ледь помітною хрипотою, а наприкінці фрази Соломія ніби намагалася приховати якусь емоцію.
— Що сталося? — запитав я.
— Нічого.
— Точно?
— Артеме, я просто попросила купити солодощі. Не шукай у цьому прихованого змісту.
— Я ще нічого не шукав. Просто ти говориш так, наче щойно плакала.
На іншому кінці запала коротка тиша.
— Не плакала.
Я знову всміхнувся, цього разу вже розуміючи, що саме відбувається. Знаючи Соломію стільки років, я навчився розпізнавати деякі її стани навіть за кількома словами. І хоча такі дні траплялися не щомісяця, я добре пам’ятав, що іноді менструація давалася їй особливо важко. У такі періоди вона могла відчувати сильний біль, швидше втомлювалася, ставала трохи чутливішою до всього навколо й майже незмінно хотіла чогось смачненького.
Причому йшлося не про одну шоколадку, яку можна було з’їсти до чаю. Їй потрібен був цілий набір продуктів, який, здавалося, мав компенсувати всі неприємності цього дня.
— Добре, — погодився я. — Куплю твої солодощі.
— Дякую.
— Ще щось?
— Ні. Хоча…
Я почув, як вона зітхнула.
— Що?
— Можеш узяти ще щось до вечері. Я сьогодні не дуже хочу готувати.
— Тоді нічого не готуй. Я щось привезу.
— Але ти ж теж після роботи.
— Соломіє, я цілком здатен купити вечерю дорогою додому.
— Я знаю. Просто…
— Просто сьогодні ти відпочиваєш. Домовилися?
Вона тихо засміялася.
— Домовилися.
Я завершив розмову й подумки повернувся до її прохання. У продуктовому магазині довелося затриматися довше, ніж я планував. Спочатку я взяв усе, що вона назвала телефоном, потім додав кілька позицій, які добре пам’ятав із тих днів, коли їй особливо хотілося солодкого. Вибрав свіжі круасани, шоколадні цукерки з начинкою, яку вона любила, невеликий десерт і шоколадку.
Вже біля каси згадав про ще одну її звичку.
Після солодкого Соломія майже завжди хотіла чогось солоного. Причому не просто чогось, а саме картопляних чипсів. І запивала все це колою, пояснюючи, що інакше завершення такого гастрономічного вечора не буде повноцінним.
Мене завжди трохи дивував її апетит у такі дні. Вона могла з’їсти кілька різних солодощів, а потім абсолютно спокійно відкрити велику пачку чипсів. Я знав, що зміни апетиту в цей період цілком звичайна річ, тож давно перестав ставити зайві запитання. Зрештою, якщо саме це допомагало їй почуватися трохи краще, я не бачив причин сперечатися.
До кошика додалися велика пачка чипсів і пляшка коли.
Подивившись на все це, я тихо засміявся. Якби хтось побачив мої покупки, міг би подумати, що я збираюся годувати невелику компанію людей. Насправді ж усе призначалося одній невисокій жінці, яка зараз, найімовірніше, лежала на дивані, загорнувшись у плед, і чекала на моє повернення.
Коли я зайшов додому, у вітальні було тихо. Соломія лежала на дивані, підібгавши під себе ноги, і щось переглядала в телефоні. На ній були домашні штани й вільна футболка, волосся недбало зібране, а поруч стояла чашка вже давно охололого чаю.
Вона підвела голову на звук дверей.
— Ти вже вдома?
— Як бачиш.
Я поставив пакети на кухонний острівець і повернувся до неї.
— Як почуваєшся?
— Нормально.
Це «нормально» прозвучало не надто переконливо. Я підійшов ближче, присів біля дивана й торкнувся долонею її чола, хоча чудово розумів, що температури в неї немає.
— Болить сильно?
Соломія трохи скривилася.
— Сьогодні неприємний день.
— Тоді давай домовимося, що сьогодні ти нічого не робиш.
— Я й так нічого не роблю.
— Прекрасно. Значить, тобі буде нескладно дотриматися домовленості.
Вона ледь помітно всміхнулася, а я підвівся й пішов розбирати покупки.