Розділ 1.1

Я йшла крізь скляний коридор аеропорту й ловила себе на дивному тремтінні всередині — не від холоду й не від втоми після перельоту. Це було щось інше. Передчуття. Ніби життя на секунду затамувало подих разом зі мною.

Колеса валізи тихо стукотіли по підлозі, голоси зливалися в один гул, а я думала тільки про одне: я вдома. Не “приїхала”, не “на канікулах”. Вдома.

Коли автоматичні двері роз’їхалися, я зробила перший крок назовні — і глибоко вдихнула. Повітря. Моє. Тепле, трохи запилене, знайоме до болю. Ніде у світі воно не було таким. Ні в затишних європейських містах, ні в стерильних кампусах, де я прожила кілька років, вчилася, дорослішала, вдавала, що все під контролем.

Плечі самі опустилися. Напруга, яку я навіть не помічала, розтанула, наче її й не було. Літнє сонце височіло на небі, сповіщаючи про обідню пору. Воно гріло щедро, без сорому, і теплий вітер одразу ж узявся гратися з моїм волоссям.

Кілька років за кордоном навчили мене багато чого: самостійності, терпінню, холодній ввічливості. Але вони так і не навчили не сумувати за цим містом. Бо кілька тижнів на рік — це ніщо. І я завжди знала: рано чи пізно повернуся.

З сумкою на плечі й валізою в руці я попрямувала до стоянки таксі, по дорозі щиро подякувавши собі за мудре рішення взяти лише одну валізу. Мінімалізм — єдина мода, яка прижилася в мені назавжди. Усе найнеобхідніше — тут, а решта нехай доїжджає поштою. Я більше не хотіла тягти за собою зайвий багаж. У прямому й переносному сенсі.

Таксі рушило, і місто почало повільно відкриватися мені назустріч: знайомі вулиці, вивіски, дерева, які здавалися меншими, ніж у спогадах. Я усміхалася, ловлячи себе на тому, що дивлюся у вікно, мов дитина, яка повернулася з довгої подорожі.

Родині я нічого не сказала. Вони чекали мене лише через два дні. Мені хотілося сюрпризу — маленького, егоїстичного, але мого. Хоч раз з’явитися просто так. Не як подія. Не як “Аліна приїхала”. А просто — Аліна вдома.

І саме в цей момент пам’ять вирішила підставити мені підніжку.

Запланована вечеря.

Слова сестри спалахнули в голові надто яскраво. Я повільно видихнула й заплющила очі на секунду довше, ніж потрібно.

— Чорт, — прошепотіла я майже ніжно.

Я ж не взяла нічого. Абсолютно нічого, що можна було б одягнути сьогодні ввечері. Те, що залишилося в моїй кімнаті вдома, востаннє бачило світ років п’ять тому — і, якщо бути чесною, світ би пережив іще п’ять без цього видовища.

У дзеркалі заднього виду водій кинув на мене короткий погляд, ніби відчув драму.

— Все гаразд? — чемно поцікавився він.

— Так, — усміхнулася я. — Просто згадала, що я не геній планування.

Я швидко прокрутила варіанти. Паніка? Не мій стиль. Істерика? Тим більше. Я занадто довго жила сама, щоб дозволяти собі таку розкіш.

— Можемо заїхати в торговий центр? — спитала я, нахилившись трохи вперед.

— Без проблем.

Таксі змінило напрямок, а я відчула, як всередині піднімається знайоме азартне тепло. Добре. Нехай буде так. Новий одяг — новий розділ життя. Символічно, майже пафосно, але я завжди дозволяла собі трохи театру.

ТРЦ зустрів мене звичним шумом: музика з магазинів, запах кави й солодкої випічки, люди, які поспішали у своїх маленьких світах. Я йшла швидко, майже по-діловому, ковзаючи поглядом по вітринах, ніби виконувала завдання з таймером: знайти сукню — купити —  поїхати додому.

Перший магазин — ні. Другий — теж ні. У третьому я навіть не зупинилася довше ніж на хвилину. Усе було або “занадто”, або “не зараз”. Я вже почала підозрювати, що вечір мене чекає у старій футболці з написом часів підліткового максималізму, як раптом побачила її.

Чорна. Легка. Вище колін. Без зайвих деталей, але з тим самим мовчазним характером, який я завжди цінувала.

Я навіть не вагалася. Взяла сукню з вішалки й майже побігла до примірочної. Час раптом став ворогом: хотілося швидше додому, у своє ліжко, у знайомі стіни, у той дивний спокій після дороги.

Коли я одягла сукню й подивилася в дзеркало, всередині щось тихо клацнуло. Вона лягла ідеально — підкреслила талію, оголила рівно стільки, скільки потрібно, і залишила простір для уяви. Я повернулася боком, потім ще раз подивилася на себе спереду й усміхнулася.

— Добре, Аліно, — мовила подумки. — Хоч щось у цьому дні ти зробила бездоганно.

Я швидко переодяглася у свій одяг, акуратно склала сукню й попрямувала на касу.

Виходячи з магазину, я на секунду відволіклася: перехопила пакет з сукнею зручніше, підтягнула валізу ближче до себе — і саме в цей момент врізалася в когось.

Усе сталося надто швидко.

Я відчула, як втрачаю рівновагу, як пакет вислизає з пальців, як підлога різко стає небезпечно близькою. В голові майнула дурна думка: “Чудово, Аліно, повернулась додому — й одразу ганьба в ТРЦ”.

Але я не впала.

Чиїсь руки з’явилися на моїй талії — впевнені, сильні, теплі. Вони втримали мене й замість падіння притиснули до чужого тіла. Занадто близько. Неприпустимо близько.

Я завмерла.

Підняла голову, вже готова випалити щось на кшталт “вибачте” або “я не побачила”, але слова застрягли десь між серцем і горлом.

Його погляд. Карі очі дивилися уважно, спокійно, але в цьому спокої було щось таке, що вибивало ґрунт з-під ніг сильніше, ніж будь-яке падіння. Ніби в одну мить хтось вимкнув шум навколо. Торговий центр, люди, музика — усе зникло.

Залишилися тільки ми.

Я не знала, що це було. Не знала, як це назвати. Але це було сильне. Раптове. Небезпечне. І найстрашніше — я бачила в його очах віддзеркалення того самого відчуття.

Він перший прийшов до тями. Обережно відпустив мене, впевнившись, що я стою рівно, потім нахилився, підняв мій пакет із підлоги й простягнув його мені.

— Це, здається, ваше, — сказав спокійно, низьким голосом, який ще довго відлунював у мені.

Я забрала пакет, все ще трохи розгублена.