Пролог: І все починалося так...

Емілі

Щойно я переступила поріг квартири, я зрозуміла, що не зможу тримати це в собі. Голова йшла обертом від почутого, а думки плуталися між собою.
Я швидко піднялася до своєї кімнати, навіть не знімаючи куртку, і буквально впала на ліжко.
— Мамо, і навіть не запитуй мене, що сталося! — вигукнула я, дивлячись у стелю.
Звісно, мама одразу піднялася до моєї кімнати.
— Емілі, що трапилося? — запитує вона спокійно, заходячи в кімнату. Вона вже звикла до моїх спалахів гніву.
— Він запропонував мені одружитися, розумієш? ОДРУЖИТИСЯ!
— Тобто? Хто? — спантеличено перепитує мати.
— Ліам, мамо!- Він говорив це так серйозно, що мені здалося, ніби ми зустрічаємося вже років десять! Він попросив мене зустрітися, ми розмовляли, а потім він запропонував мені одружитися. Це було настільки несподівано! Я запитала, навіщо йому це, а він попросив дати чітку відповідь і не ставити дурних запитань. Якби я його не знала, то подумала б, що він жартує.
— А ти що йому відповіла? — так само спокійно запитує мати, вириваючи мене зі спогадів.                      
— Я не знаю, що йому відповісти.- Це ж якийсь абсурд! Ми знайомі з дитинства. Я пам’ятаю його ще маленьким. Коли ми познайомилися, мені було шість, а йому сім. А зараз він пропонує мені одружитися. Дідько… Я навіть не знаю, що сказати. І чому саме зі мною він хоче одружитися — теж не розумію. Наче я опинилася в якомусь дурнуватому фільмі, де наді мною невдало жартують.
— Емілі, чому ти замовкла?
— Мамо, я думаю. Не заважай мені.
— А ти запитала, чому він хоче з тобою одружитися?
— Так, мамо, запитала. Але він ігнорує це питання.- А що мені потрібно було сказати? Що я взагалі нічого не розумію і хочу, щоб це виявилося страшним сном?
— Можливо, це не така вже й погана пропозиція, — спокійно відповідає мати.
— Мамо, ти серйозно? Ми друзі!
— І це не заважає йому відчувати до тебе щось більше, ніж просто дружбу.
Я не розумію, вона зараз серйозно? Чи в мене вже галюцинації? Яка пропозиція? Мені всього лише двадцять три роки. Ми з ним друзі, а я відчуваю симпатію до іншого хлопця, який навіть не здогадується, що подобається мені. І Ліам про це знає. Я йому вже набридла зі своїм коханням до Олівера Вейнкрофта. 
— Мамо, я зараз не хочу про це говорити. Краще скажи, де батько?
— Твій батько — трудоголік, ти ж у курсі справ. Це ж ти проходиш практику в нього у фірмі юристкою, а не я.
Тут мама була права. Я знаю, що батько працює до ночі, але якось хотілося змінити тему і поки не думати про цю ситуацію з одруженням. Потрібно буде ще раз зустрітися з Ліамом і все з’ясувати, щоб потім не було образ.
— Добре, я хочу відпочити. Можеш залишити мене наодинці?
— Так, звісно, якщо ти просиш. Але все ж таки подумай над пропозицією Ліама. Він нам завжди подобався, ніколи тебе не скривдив і завжди допомагає, коли ми просимо. Тож я б на твоєму місці не прогавила такий шанс із таким чудовим хлопцем, — підморгує мені мама й виходить із кімнати.
— Мамо, цього ніколи не буде! Ми просто друзі! — кричу я їй услід.
— Від друзів до закоханих не така вже й велика відстань. Ми з твоїм батьком теж були просто друзями, але він усе ж таки дістався до мого серця, — говорить мама з дверного отвору й повертається на кухню готувати вечерю татові. 
Вони — найкращий приклад щасливої та по-справжньому закоханої пари.
Насправді я знаю, як мої батьки почали зустрічатися і як батько домігся уваги моєї матері. Але не всі друзі стають парами, як мої батьки, тож я в це не вірю. Чому всі кажуть, що між дівчиною і хлопцем не може бути дружби? Але ми станемо винятком, тому, що б вони не казали, я стоятиму на своєму.
Потрібно написати Ліаму і все вирішити:
Емілі: «Привіт. Нам потрібно ще раз зустрітися і все обговорити. Чому саме я? І навіщо тобі одружуватися?»
Ліам: «Добре, але я зараз зайнятий. Напишу, коли буду вільний. Ти — тому, що я тебе добре знаю. Усі інші подробиці при зустрічі».
Так, ну добре. Залишилося зустрітися, поговорити та відмовитися від такої щедрої, як думає моя мати, пропозиції. Тому що це все може зіпсувати нашу дружбу. А я дуже ціную наше спілкування з Ліамом, тому не можна так просто все зруйнувати. Я дуже сподіваюся, що в Ліама є на це справді вагома причина.
Як я вже згадувала, ми з Ліамом Рейнвудом познайомилися в дитинстві, коли наші батьки, колишні однокласники, випадково зустрілися і вирішили відкрити власний бізнес. Позаяк у мого батька вже була своя юридична фірма, вони разом із батьком Ліама відкрили агентство нерухомості.             Я в сім'ї єдина дитина, тому тато завжди говорив мені:
— Емілі, я не молодію, тому коли ти станеш справжньою юристкою, юридична фірма стане твоєю. Ти будеш чудовим керівником, який справедливо ставитиметься до людей і спокійно вирішуватиме конфліктні ситуації. Я тобі довіряю та пишаюся твоїми успіхами.
Ці слова завжди мене заспокоювали, хоча я все одно хвилювалася. Так, я була однією з найкращих студенток університету. Мною пишалися викладачі та родичі. Шанувальників у мене теж вистачало. Але ні до кого я не відчувала того, що відчувала до Олівера.
Він майже не звертав на мене уваги, часто ігнорував і ніколи не допомагав у складних ситуаціях. На відміну від Ліама, який завжди був поруч і підтримував мене. Саме тому я так цінувала нашу дружбу й не хотіла руйнувати її якимось поспішним одруженням.
Цікаво, як би відреагував тато, якби дізнався про пропозицію Ліама? Не дозволив би? Хоча кого я обманюю... Він теж ставиться до Ліама дуже добре. Незважаючи на різницю у віці, вони спілкуються як справжні друзі. Завжди знаходять спільну мову, а тато майже завжди стає на його бік.
Стоп. Про що я взагалі думаю? Мені не потрібні всі ці подробиці, щоб відмовити Ліаму. Треба відволіктися.
Краще відповім на непрочитані повідомлення від Амари.                                            
Амара: «Емілі, хочу з тобою поговорити. Дуже серйозно. У мене для тебе новини. Я просто в захваті!»
Амара: «Подруго, з тобою все добре?»
Амара: «Емілі, якщо ти не відповіси мені протягом десяти хвилин, я почну дзвонити в лікарні та морги!»
Амара була моєю єдиною справжньою подругою. Вона завжди підтримувала мене й допомагала, коли це було потрібно. Іноді ми навіть проводили час утрьох: я, Амара та Ліам.
Коли в Амари з'явився хлопець, вона стала трохи рідше бачитися з нами. Але це не заважало їй щодня писати мені та обговорювати різні дрібниці.
Я й досі не розумію, як їй вистачає часу працювати педіатринею в клініці, будувати стосунки, зустрічатися з друзями та ще й телефонувати мені майже щодня.
Амара Еверлін— саме та людина, на яку завжди можна покластися. Їй можна довірити будь-який секрет і бути впевненою, що він залишиться таємницею. Я завжди захоплювалася нею. Не розуміла, як людина може бути настільки щирою, доброю й життєрадісною та ще й ділитися своїм гарним настроєм з іншими.
Її хлопець Кайден Морвейл теж чудовий. Вони ідеально підходять одне одному, ніби частини одного пазла. Я впевнена, що він ніколи її не скривдить і підтримає за будь-яких обставин.
Хоч вони разом тільки два роки, у них все попереду, я в цьому впевнена.
Амара обожнює дітей. Іноді мені здається, що вона справді ангел, який спустився на землю, щоб дарувати людям щастя. Записатися до неї на прийом непросто: можливо, не за рік, але місяць або два чекати точно доведеться.
Потрібно терміново їй відповісти, інакше вона справді почне обдзвонювати всі лікарні міста.
Емілі: «Амаро, все добре. Я жива й теж маю новини. І, чесно кажучи, навіть не знаю, як на них реагувати. Якщо в тебе знайдеться хвилин двадцять, можемо зустрітися?»
Амара: «Звісно! Я тільки за. Через десять хвилин буду біля твого будинку. Бачила, що за рогом відкрилося нове кафе. Можемо сходити туди й усе обговорити».