Олена не любила понеділки. Власне, вона не любила їх настільки, що вважала цей день особистою образою, завданою людству кимось із дуже поганим почуттям гумору.
Особливо якщо понеділок починався о пів на сьому ранку, коли за вікном ще панував сірий, прохолодний листопадовий ранок, кавомашина вирішила влаштувати страйк, а постачальник молока вкотре переплутав час доставки з власним бажанням поспати.
— Якщо ти зараз не почнеш працювати, я продам тебе на запчастини, — пробурмотіла Олена, дивлячись на кавомашину так, наче та могла відчути докори сумління.
Машина відповіла коротким глухим звуком і знову замовкла.
— Чудово. Ще й характер маєш.
За стійкою хтось тихо пирхнув.
Олена повернула голову. Вікторія, її адміністраторка, стояла біля кавового млина з двома паперовими стаканчиками в руках і виразом людини, яка вже давно змирилася з тим, що працює не в кондитерській, а в театрі одного актора.
— Ти з нею розмовляєш?
— Ні, Віко. Я веду складні переговори.
— І як? Є прогрес?
— Вона виявилася менш поступливою, ніж деякі чоловіки, яких я знала.
— Тоді, можливо, саме тому ти досі самотня. Занадто високі вимоги до техніки й людей.
— Не хвилюйся. Якщо колись зустріну чоловіка, який готуватиме мені капучино краще за цю машину, я негайно вийду за нього заміж.
— А якщо він буде багатий?
— Тоді я попрошу його купити мені нову кавомашину. Шлюб — це вже за бажанням.
Вікторія засміялася.
Олена теж усміхнулася, хоча думками вже повернулася до списку справ. Їхня невелика кав'ярня-кондитерська «Теплий ранок» мала відчинитися за двадцять хвилин. На сьогодні було заплановано кілька великих замовлень, доставка десертів до приватного заходу, приймання продуктів і, якщо Всесвіт раптом вирішить проявити милосердя, хоча б одна година без неприємних сюрпризів.
Останнє, звичайно, було з розряду фантастики.
Олена любила свою справу. Не просто любила — іноді підозрювала, що кав'ярня стала повноцінним членом її родини, причому найвимогливішим.
Вона сама знайшла це приміщення три роки тому. Тоді тут була стара пекарня з облізлими стінами, перекошеними дверима й вітриною, на якій хтось залишив сліди від давно знятої реклами. Більшість людей, яким вона показувала приміщення, дивилися на нього з таким виразом, ніби Олена запросила їх оглянути місце майбутнього злочину.
А вона побачила інше.
Великі вікна, крізь які вранці падатиме сонце. Місце для кількох столиків біля стіни. Довгу дерев'яну стійку. Запах свіжої випічки, який зустрічатиме людей ще з вулиці.
Вона витратила майже всі заощадження, позичила частину грошей і кілька місяців працювала практично без вихідних. Перші круасани виходили кривими, крем іноді вередував, а відвідувачів можна було перерахувати на пальцях однієї руки.
Але вона не здалася.
Тепер «Теплий ранок» мав постійних клієнтів, власне маленьке коло прихильників і репутацію місця, де можна було випити справді добру каву та з'їсти десерт, приготований не для красивої фотографії, а для задоволення.
Олена пишалася цим.
І нікому не збиралася дозволяти забрати в неї те, що вона створила власними руками.
— До речі, — Вікторія поставила стаканчики на стійку, — ти перевірила пошту?
Олена завмерла.
— Яку саме?
— Ту, яку ти вчора просила мене нагадати перевірити.
— Це вже звучить як погана новина.
— Я не читала. Просто бачила повідомлення від юридичної компанії. З позначкою «терміново».
Олена повільно видихнула.
Останні кілька тижнів вона дедалі частіше отримувала листи, від яких хотілося не відкривати поштову скриньку, а змінити адресу проживання, номер телефону й, бажано, прізвище.
Спочатку їй повідомили про заборгованість, про яку вона нічого не знала. Потім надійшла вимога погасити суму, яка була втричі більшою за початкову. А два дні тому представник компанії, що нібито викупила борг, дуже ввічливо поцікавився, чи не планує вона найближчим часом звільняти приміщення.
Олена тоді відповіла, що звільнятися планує хіба що від людей, які телефонують їй під час приготування крему.
Ввічливість у неї теж мала межі.
— Після відкриття подивлюся, — сказала вона.
— Ти завжди так кажеш.
— А ти завжди ставиш запитання, на які вже знаєш відповідь.
— Тому що хтось із нас повинен бути відповідальним дорослим.
— Віко, тобі тридцять два. Ти досі замовляєш собі піцу з ананасами. Не зловживай словом «дорослий».
— Це кулінарна свобода.
— Це злочин проти італійської кухні.
Вікторія показала їй язика й пішла до підсобного приміщення.
Кавомашина нарешті запрацювала.
Олена сприйняла це як добрий знак.
Дарма.
О дев'ятій ранку кав'ярня вже жила звичним життям.
За столиком біля вікна сиділа літня жінка, яка щодня приходила по капучино та круасан із мигдалем. Вона завжди читала паперову газету й ніколи не дозволяла подавати каву в іншій чашці, окрім тієї, що мала маленьку золоту тріщинку біля ручки.
За сусіднім столиком дві дівчини фотографували десерти. Олена давно перестала дивуватися людям, які робили по двадцять знімків одного тістечка, перш ніж дозволити собі його з'їсти.
Біля стійки стояв чоловік із ноутбуком, який уже втретє замовляв американо й щоразу уточнював, чи можна зробити його «трохи менш кислим, але без додавання молока».
Олена вирішила, що колись напише книгу про своїх відвідувачів.
Робоча назва: «Люди, які замовляють капучино без піни, але з надією».
Вона саме викладала на вітрину свіжі круасани, коли двері відчинилися.
Дзвіночок над входом тихо дзенькнув.
— Доброго ранку! — автоматично привіталася вона, не підводячи голови.
У відповідь не почулося нічого.
Олена розправила паперову серветку під тарілкою з тарталетками й лише тоді поглянула на нового відвідувача.
Чоловік був високим. Темне пальто, ідеально випрасувана сорочка, дорогий годинник, волосся, акуратно вкладене так, наче жоден порив вітру не мав права порушувати його особисті кордони.