Глава 24. Долина розломів

Телепортаційна зала академії ще ніколи не здавалася мені такою водночас великою і задушливо тісною.

Під високим склепінням мерехтіли магічні світильники, а відшліфована до дзеркального блиску підлога відбивала блакитні пульсації портальних кіл. Уздовж стін застигли магістри – наставники, зобов’язані контролювати хід випробувань. Втім, поняття «контролю» було досить умовним: за межею переходу кожна команда залишалася віч-на-віч із Долиною Розломів, її підступними аномаліями та примхливою первісною магією. Усе, що викладачі могли зробити для нашої безпеки, вони вже зробили заздалегідь. Принаймні, так нас запевняли.

Тривога все одно холодним вузлом стискала груди.

Я поправила лямку наплічника, перевірила срібний кулон-телепорт на туніці й підтягнула застібку щільного плаща з глибоким каптуром. Вбрання – строге, практичне, із цупких тканин та високі чоботи мали захистити мене від лютих зимових вітрів. Як з’ясувалося згодом, із вибором одягу я схибила. Але на той момент про підступність локального клімату ніхто з нас не здогадувався.

– Команди, увага! – голос розпорядника розітнув гул голосів. – Жеребкування завершено. Першою рушає команда Меридіану, за нею – Аурелія, третіми – Танзіон. Замикають перехід представники Валорії.

Я ковзнула поглядом по меридіанцях. Ті стояли монолітною групою, обмінюючись лише скупими кивками. Їхній ментор продовжував тихо інструктувати капітана, і той зосереджено фіксував кожну деталь.

– Інтервал між телепортаціями – п’ять хвилин, – карбував магістр. – Цього достатньо, щоб залишити стартову позначку й обрати вектор руху.

– А якщо ми оберемо з якоюсь командою один маршрут і доведеться вступити в бій? – стиха уточнив Філіп.

– У такому разі, лорде Сейвонський, ви з матимете змогу продемонструвати власні магічні таланти в бою й продовжите виконання завдання, – сухо відрізав викладач.

Магістр помахом руки активував проекцію. Над центральною площею академії засяяв масштабний ілюзорний екран, куди транслюватиметься сигнал із візуалізаційних кристалів Долини. Спостережні артефакти охоплювали лише ключові точки – місця загадок, складні розв’язки та фініш. Отже, більшу частину шляху ми залишатимемося в «тіньових зонах», поза оком глядачів.

Зручно. Навіть у магічному світі трансляція залишає простір для того, що варто приховати від чужих очей.

– Мірабель.

Я обернулася. Ніколас тримав карту, отриману як капітан. У його поставі читалася непохитна впевненість лідера, який вже розставив пріоритети, проклав маршрут і заздалегідь визначив винних у майбутніх огріхах.

– Твоя позиція – у центрі шикування, – карбував кронпринц. – Жодних самовільних відходів. За найменшої загрози відступаєш за спини Даріана чи Андре.

В цей час меридіанці ступили до портального кола. Спалахнула блакитна арка, повітря здригнулося від резонансу щільної магії, і команда розчинилася в просторі, залишивши по собі лише сріблястий пил.

П’ять хвилин очікування розтягнулися в вічність.

Інструкції магістра Ландовського лунали мов крізь товщу води. Я безперервно перевіряла кріплення наплічника, поправляла рукавички, а долоні тим часом ставали вологими від напруги. Серце гупало десь у горлі. Мене лякала не стільки небезпека, скільки абсолютна непередбачуваність Долини Розломів. В аномальному середовищі навіть базові цілющі чари могли здетонувати або дати зворотний ефект.

– Ти тремтиш.

Голос Андре пролунав майже біля самого вуха. Він підійшов безшумно, принісши із собою ледь помітний аромат морозної свіжості та виробленої шкіри. На ньому був темний похідний плащ поверх камзола, а спорядження сиділо так природно, ніби він вирушав на звичайну прогулянку, а не у вогнище магічної нестабільності.

– Мені не холодно, – тихо відказала я.

– Я й не запитував про холод.

Кутик його вуст здригнувся в ледь помітній усмішці. Складки наших плащів надійно ховали деталі від сторонніх очей. Його пальці впевнено торкнулися моєї долоні, переплітаючись із моїми. Дотик був теплим, спокійним і настільки природним, що вузол тривоги в моїх грудях нарешті почав послаблюватися. Він не виголошував гучних слів, не переконував, що все під контролем. Він просто був поруч.

– Не намагайся прорахувати всі катастрофи заздалегідь, – вимовив він, дивлячись прямо перед собою. – Розв’язуватимемо проблеми в процесі їх виникнення.

– А якщо проблема виявиться смертельною?

– Значить, вирішуватимемо смертельні проблеми.

– Твоя впевненість просто вражає.

– Я роблю все можливе, щоб тебе вражати.

Я стиснула його пальці у відповідь на цей простий жарт.

Ми розімкнули руки. Андре відступив із незворушним виразом обличчя, ніби нічого й не сталося. Я випросталася й зробила глибокий вдих.

Біля порталу чекали інші. Люк Сорн, наш артефактор, гарячково перевіряв набір інструментів на поясі. Трохи осторонь тримався Колін Гернсон – некромант, який у своєму вугільно-чорному вбранні здавався живим утіленням тіні. Його бліде обличчя зберігало абсолютний спокій. Діана Вальтерейн, навпаки, виглядала вишукано навіть у практичному похідному костюмі, і зараз щось довірливо шепотіла Андре, торкаючись його рукава. Я придушила спалах раптового роздратування й відвернулася.

– Команда Аурелії, в телепорт!

Крок у сяйво.

Світ зник у блакитному вихорі. Гравітація зникла, простір витягнувся у вузьку нитку, а за мить нас із силою виштовхнуло на тверду поверхню.

Я похитнулася, вхопившись за лямку наплічника. Люк поруч зі мною пробурмотів щось про незворотні наслідки телепортації для його шлунка, але слова застрягли в нього в горлі. Ми підняли очі.

Долина Розломів зустріла нас зовсім не так, як передбачали підручники.

Якщо в академії панувала сувора зима, то тут весна була у розпалі. Сніг зник – лише в глибоких тінях між камінням біліли невеликі острівці льоду, які танули на очах. Повітря було вологе, тепле, насичене ароматами хвої, прілого листя та розкритих бруньок. У високій траві дзюркотів струмок, а над дикими квітами кружляли світлі магічні метелики.