Минуло три місяці після того, як Арав остаточно відпустив минуле.
Він змінився.
Став спокійнішим, частіше усміхався і більше часу проводив із Кавією.
Одного ранку Кавія сиділа на терасі з чашкою чаю.
Арав підійшов до неї.
— Про що думаєш?
— Про нас.
— І що надумала?
Кавія усміхнулася.
— Ми давно не робили нічого тільки для себе.
Арав сів поруч.
— Тоді сьогодні втечемо.
— Куди?
— Куди завгодно.
Кавія засміялася.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Вони поїхали до храму, де колись Арав уперше зустрів Міру.
Він довго стояв біля входу.
Кавія підійшла до нього.
— Тобі важко?
Арав похитав головою.
— Ні.
Він подивився на храм і тихо сказав:
— Раніше це місце нагадувало мені про те, що я втратив.
— А тепер?
Арав узяв Кавію за руку.
— Тепер нагадує про те, куди привела мене доля.
Кавія усміхнулася.
— До мене?
— До тебе.
Вони разом зайшли до храму.
Увечері, повернувшись додому, Кавія помітила, що Арав якийсь час стоїть біля вікна.
— Все добре?
Він обернувся.
— Так.
А потім підійшов до неї й обійняв.
— Дякую, що не пішла від мене, коли я жив минулим.
Кавія поклала голову йому на плече.
— Я знала, що одного дня ти повернешся в наше життя.
Арав поцілував її в чоло.
— Я вже повернувся.
Кавія усміхнулася.
— Тоді давай почнемо все спочатку.
— Не спочатку.
— А як?
Арав подивився їй в очі.
— Продовжимо. Разом.
І цього вечора вони вперше за довгий час говорили не про минуле.
Вони говорили про майбутнє.
Про будинок.
Про подорожі.
Про дітей.
Про життя, яке ще тільки починалося.