Глава 30. Тиша

Ніч у лікарні була незвично тихою.

Міра спала.

Раян сидів поруч із її ліжком, тримаючи її за руку. Він майже не відводив від неї погляду після того, як вона прокинулася на три години й попрощалася з усіма.

Близько четвертої ранку Раян ненадовго задрімав.

Міра лежала спокійно.

Її дихання ставало дедалі тихішим.

А потім настала тиша.

Монітор змінив свій ритм.

Медсестра, яка зайшла перевірити її стан, одразу зрозуміла, що щось не так.

— Міро?

Вона перевірила пульс.

— Лікаря!

За кілька секунд палата наповнилася медиками.

Раян прокинувся.

— Що відбувається?!

— Вийдіть, будь ласка.

— Це моя дружина!

Але двері зачинилися.

Лікарі намагалися реанімувати Міру.

Минали хвилини.

Раян стояв у коридорі, не відводячи погляду від дверей.

Арав і Кавія приїхали майже одразу після дзвінка.

— Що сталося? — запитав Арав.

Раян не відповів.

Він просто дивився на двері.

Нарешті лікар вийшов.

Його погляд сказав усе ще до того, як прозвучали слова.

— Мені дуже шкода.

Раян похитнувся.

— Ні…

Лікар тихо продовжив:

— Ми зробили все можливе. Міра померла уві сні.

Раян прикрив обличчя руками.

Арав застиг.

Кавія обійняла його, але він майже не реагував.

— Ні… — прошепотів Арав. — Вона ж казала, що не хоче прощатися…

Раян заплакав.

— Вона пішла тихо.

Арав підійшов до дверей палати.

Цього разу ніхто його не зупинив.

Він увійшов.

Міра лежала спокійно, ніби просто спала.

Арав підійшов до ліжка й узяв її холодну руку.

— Міро…

Його голос зламався.

— Ти все-таки попрощалася з нами.

Він нахилився й поцілував її руку.

— Я ніколи тебе не забуду.

За ним зайшов Раян.

Він став біля ліжка.

— Вона боялася, що ми її забудемо.

Арав похитав головою.

— Ніколи.

До палати зайшли її батьки.

Мама Міри впала на коліна біля ліжка й заплакала.

— Доню…

Батько стояв поруч, не в змозі вимовити жодного слова.

Кавія поклала на тумбочку той самий блокнот, у якому вони записували спогади Міри.

На першій сторінці залишився напис:

«Якщо ти це читаєш і нічого не пам'ятаєш — не бійся. Тебе любили. Тебе люблять. І тебе чекатимуть стільки, скільки буде потрібно».

Кавія провела пальцями по сторінці.

— Ми пам'ятатимемо за тебе.

Арав подивився на Міру востаннє.

— Прощавай, Міро.

Раян стиснув її руку.

— Дякую, що була в моєму житті.

За вікном починався світанок.

І вперше за довгий час у палаті не було жодного звуку.

Лише тиша.

Міра пішла уві сні, залишивши після себе людей, які все життя пам'ятатимуть її замість тих спогадів, які вона сама втратила.