Глава 29. Три години

Минуло кілька годин після зупинки серця.

У палаті було тихо.

Міра раптом повільно відкрила очі.

Пальці ледь ворухнулися.

Медсестра одразу помітила це.

— Міро?

Міра ледве відкрила очі.

— Де… я?

— У лікарні. Ви прокинулися.

Через кілька хвилин біля її ліжка вже був лікар.

Він перевірив показники й серйозно подивився на медсестру.

Потім вийшов у коридор.

— Вона прийшла до тями, але ми не знаємо, як надовго.

Раян підвівся.

— Я можу до неї?

Лікар кивнув.

— Так. Але їй потрібен спокій.

Раян зайшов першим.

Міра подивилася на нього.

— Раяне…

— Я тут.

Він узяв її за руку.

— Ти прокинулася.

Міра слабко усміхнулася.

— Я знаю.

Вона подивилася на нього довгим поглядом.

— Мені здається, я ненадовго.

Раян завмер.

— Не говори так.

— Раяне…

Вона стиснула його пальці.

— Я хочу попрощатися.

— Ні.

— Будь ласка.

Раян заплакав.

— Ти ще будеш жити.

Міра усміхнулася крізь сльози.

— Я хочу в це вірити.

Першими зайшли її батьки.

Мама побачила доньку й одразу заплакала.

— Доню…

Міра подивилася на неї.

— Мамо…

Жінка завмерла.

— Ти мене пам'ятаєш?

Міра тихо відповіла:

— Не все.

Мама сіла біля ліжка.

— Тоді я розповім тобі ще раз.

Міра усміхнулася.

— Розкажи.

Вони говорили майже годину.

Про дитинство.

Про перший день у школі.

Про маленьку Міру, яка ховалася від грози під ковдрою.

Міра слухала й плакала.

— Дякую, мамо.

— За що?

— За все.

Потім зайшов батько.

Він намагався триматися сильним.

Але коли Міра простягнула йому руку, його очі наповнилися сльозами.

— Тату…

— Я тут, доню.

— Я тебе люблю.

Він нахилився й поцілував її в чоло.

— І я тебе люблю.

Потім до палати зайшла Кавія.

Міра подивилася на неї.

— Я тебе пам'ятаю.

Кавія усміхнулася крізь сльози.

— Справді?

— Ти дружина Арава.

— Так.

Міра тихо сказала:

— Дякую, що була доброю до мене.

Кавія взяла її руку.

— Я завжди буду тобі вдячна.

— За що?

— За те, що ти навчила мене не боятися правди.

Міра заплющила очі.

— Бережи його.

Кавія зрозуміла.

— Обіцяю.

Останнім зайшов Арав.

Він довго стояв біля дверей.

Міра подивилася на нього.

І несподівано усміхнулася.

— Ти прийшов.

Арав не зміг стримати сліз.

— Так.

— Я тебе не забула.

Він підійшов до ліжка.

— Я боявся, що ти більше не пам'ятатимеш мене.

— Можливо, завтра забуду.

Він похитав головою.

— Не говори так.

Міра простягнула руку.

Арав обережно взяв її.

— Дякую за ту парасолю, — прошепотіла вона.

Арав заплакав.

— Ти пам'ятаєш?

— Не все.

Вона усміхнулася.

— Але тебе пам'ятаю.

Вони кілька секунд просто дивилися одне на одного.

— Я кохала тебе? — запитала Міра.

Арав не зміг відповісти.

Вона сама зрозуміла відповідь.

— Ясно.

Він нахилився й поцілував її руку.

— Пробач.

— За що?

— За те, що не зміг бути поруч.

Міра похитала головою.

— Ти був поруч.

Вона заплющила очі.

— Просто я не знала про це.

Минуло майже три години.

Міра втомилася.

Раян сидів поруч.

Батьки стояли біля вікна.

Кавія тримала руку Арава.

Міра подивилася на всіх.

— Дякую вам.

— За що? — запитав Раян.

— За те, що любили мене.

Вона заплющила очі.

— Я не знаю, що буде далі.

Раян нахилився до неї.

— Нічого не прощайся.

Міра тихо усміхнулася.

— Я не хочу прощатися.

Її голос став ледве чутним.

— Я просто хочу, щоб ви знали…

Вона зробила паузу.

— Я була щаслива, що ви були в моєму житті.

Її очі повільно заплющилися.

Монітор продовжував показувати ритм.

Але лікарі ще не знали, скільки часу Міра залишатиметься при свідомості.

Раян тримав її руку.

Арав стояв поруч.

Кавія плакала.

Її батьки молилися.

А Міра тихо прошепотіла:

— Не бійтеся…

І знову заснула.