Глава 26. Арав

Арав залишився в лікарні до ранку.

Він сидів на стільці біля палати й майже не рухався. Кавія кілька разів просила його хоча б трохи відпочити, але він лише хитав головою.

— Я не можу піти.

— Араве, ти всю ніч не спав.

— Мені байдуже.

Кавія сіла поруч.

— Ти не можеш зайти до неї.

— Я знаю.

— Тоді хоча б заплющ очі.

Арав подивився на двері палати.

— А якщо вона прокинеться, а мене не буде?

Кавія нічого не відповіла.

Вона просто залишилася поруч.

Близько шостої ранку Арав підвівся.

Він підійшов до вікна в коридорі.

Сонце тільки починало сходити.

— Міро…

Його голос затремтів.

— Я не знаю, чи ти мене чуєш.

Він витер сльозу.

— Але я все одно скажу.

Кавія стояла позаду й мовчала.

— Я пам'ятаю нашу першу зустріч. Ти була в храмі. Ти тримала в руках маленьку квітку й дивилася на дощ.

Арав усміхнувся крізь сльози.

— Ти тоді навіть не знала мого імені.

Він опустив голову.

— А я не знав, що через роки буду сидіти біля лікарні й боятися тебе втратити.

До нього підійшов Раян.

Вони кілька секунд мовчали.

— Я чув, що ти говорив, — сказав Раян.

Арав подивився на нього.

— Вона не чує.

— Ми цього не знаємо.

Арав задумався.

— Тоді я буду говорити.

Раян кивнув.

— Я теж.

— Вона попросила нас не приходити.

— Я пам'ятаю.

Раян подивився на двері.

— Але зараз вона не може попросити нас вийти.

Арав кивнув.

— Тоді просто будемо поруч.

Кавія принесла з дому блокнот.

— Я дещо зробила.

Арав відкрив його.

На першій сторінці були записані спогади Міри.

Її дитинство.

Її батьки.

Її весілля.

Її зустріч з Аравом.

— Навіщо? — тихо запитав він.

— Якщо вона прокинеться й нічого не пам'ятатиме, ми допоможемо їй згадати.

Арав провів пальцями по сторінці.

— А якщо вона ніколи не згадає мене?

Кавія відповіла:

— Тоді ти зможеш познайомитися з нею знову.

Арав усміхнувся.

— Знову?

— Знову.

Він закрив блокнот.

— Тоді я чекатиму.

Він підійшов до дверей палати й тихо сказав:

— Міро, якщо ти мене чуєш…

Пауза.

— Не поспішай.

— Відпочивай.

— Ми всі тут.

Він поклав руку на двері.

— А коли прокинешся… я просто хочу почути твій голос.

За склом Міра лежала нерухомо.

Монітор продовжував показувати рівний ритм.

Арав повернувся до Кавії.

— Я залишуся.

Кавія кивнула.

— Я знаю.

І цього ранку Арав уперше дозволив собі повірити:

Міра ще може повернутися до них.