Глава 24. Не пускайте нікого

Міра сиділа на ліжку, дивлячись на свої нерухомі ноги.

Вона намагалася стримувати сльози, але страх поступово перетворився на паніку.

— Я не хочу цього… — прошепотіла вона. — Я не хочу!

Раян одразу підійшов.

— Міро, подивись на мене.

— Не можу!

Вона різко відсмикнула руку.

— Я не хочу нікого бачити!

— Добре, заспокойся…

— Ні! — закричала вона. — Не пускайте до мене нікого!

У палату зайшов лікар.

— Міро, ми поруч.

— Ні! Всі вийдіть!

Її голос тремтів.

— Я не хочу, щоб мене бачили такою! Не хочу, щоб хтось мене жалів!

Раян зупинився біля дверей.

— Я залишуся, якщо ти дозволиш.

Міра заплакала.

— Навіть ти… вийди.

Раян завмер.

Йому було боляче це чути, але він кивнув.

— Добре.

Він вийшов.

Медсестра зачинила двері.

У коридорі стояли Арав, Кавія та батьки Міри.

Раян подивився на них.

— Вона просить, щоб ніхто не заходив.

Мама Міри заплакала.

— Навіть я?

— Вона зараз дуже налякана.

Арав дивився на двері.

— Я хочу хоча б сказати їй, що я тут.

Раян похитав головою.

— Не зараз.

Арав заплющив очі.

— Добре.

Кавія поклала руку йому на плече.

— Вона просить простору.

— Я знаю.

У палаті лікар залишився з Мірою наодинці.

— Міро, ти зараз дуже налякана. Це зрозуміло.

Вона плакала.

— Я втратила пам'ять… я не можу ходити… Я навіть не знаю, кого пам'ятатиму завтра.

Лікар сів поруч.

— Ти не повинна зараз вирішувати все своє життя. Зараз наше завдання — допомогти тобі пройти цей момент.

Міра витерла сльози.

— Я хочу побути сама.

— Добре. Ми не будемо нікого впускати без твоєї згоди.

Вона кивнула.

— Дякую.

Через кілька хвилин у коридорі запала тиша.

Раян сів на стілець біля дверей.

Батьки Міри поїхали додому.

Кавія залишилася поруч з Аравом.

— Поїхали додому, — тихо сказала вона.

Арав похитав головою.

— Я залишуся.

— Вона не хоче, щоб ти був тут.

— Я знаю.

Він подивився на двері.

— Тому я не зайду.

Кавія сіла поруч.

— Тоді я залишуся з тобою.

Арав нічого не відповів.

Вони просто сиділи в тиші.

А за дверима Міра поступово заспокоювалася.

Вона ще не знала, що буде завтра.

Не знала, які спогади залишаться.

Не знала, чи зможе знову ходити.

Але знала одне:

сьогодні їй потрібна була тиша.

І всі, хто її любив, нарешті зрозуміли — іноді найкраще, що можна зробити для людини, це не вимагати від неї нічого й просто дати їй час.