Глава 23. Через місяць

Минув місяць.

Стан Міри поступово змінювався.

Вона все частіше забувала людей, події та навіть прості речі. Лікарі продовжували лікування й уважно спостерігали за її станом.

Одного ранку Міра прокинулася й спробувала підвестися з ліжка.

— Раяне…

Він одразу прокинувся на кріслі поруч.

— Що сталося?

— Допоможи мені встати.

Раян підійшов і простягнув їй руку.

Міра поставила ноги на підлогу.

Але вони не послухалися.

— Я не можу…

Вона спробувала ще раз.

Нічого.

— Раяне, чому я не можу встати?

Він зблід.

— Не рухайся. Я покличу лікаря.

— Ні! — Міра злякано схопила його за руку. — Що зі мною?

— Я зараз покличу лікаря.

За кілька хвилин у палаті вже були медики.

Міра намагалася поворухнути ногами, але вони залишалися нерухомими.

— Я їх не відчуваю…

Лікар спокійно оглянув її.

— Міро, не лякайтеся. Нам потрібно провести додаткові обстеження.

— Я більше не зможу ходити?

Лікар не відповів одразу.

— Поки що ми цього не знаємо.

Міра заплакала.

— Я хочу ходити…

Раян сів поруч і обійняв її.

— Ми розберемося.

— А якщо ні?

— Тоді я все одно буду поруч.

Після обстеження лікар поговорив із Раяном у коридорі.

— Її стан ускладнився. Порушення рухливості можуть бути пов'язані з пухлиною, але нам потрібно точно встановити причину.

Раян провів рукою по обличчю.

— Вона зможе ходити?

— Зараз ми не можемо дати вам гарантії.

За дверима стояла Кавія.

Вона почула останні слова.

А поруч із нею з'явився Арав.

— Що сталося?

Кавія витерла сльози.

— Міра більше не може рухати ногами.

Арав завмер.

— Ні…

Він подивився на двері палати.

Але не зайшов.

Він пам'ятав її прохання.

Увечері Міра лежала в ліжку й дивилася на свої ноги.

— Раяне?

— Я тут.

— Якщо я більше ніколи не зможу ходити…

Він узяв її за руку.

— Не думай про «ніколи».

— А якщо це правда?

— Тоді ми навчимося жити по-новому.

Міра заплакала.

— Я вже забула своїх батьків. Забуваю людей. Тепер ще й ноги…

Раян обійняв її.

— Ти все ще Міра.

Вона подивилася на нього крізь сльози.

— А якщо одного дня я забуду навіть тебе?

Раян усміхнувся.

— Тоді я знову представлюся.

— Як?

Він нахилився до неї.

— «Привіт. Я Раян. І я хочу бути поруч із тобою».

Міра тихо засміялася крізь сльози.

А за дверима Арав почув її сміх.

І вперше за багато днів теж усміхнувся.

Він не міг увійти.

Не міг обійняти її.

Не міг сказати, що любить.

Але міг чекати.

Бо тепер для Міри починалося зовсім інше життя — і ніхто з них не знав, чи зможе вона коли-небудь знову підвестися.