Глава 22. Кавія

Кавія сиділа вдома біля вікна й дивилася на телефон.

Вона вже кілька годин чекала новин.

Арав повернувся пізно ввечері.

Він мовчки зняв піджак і сів у крісло.

Кавія одразу зрозуміла — щось сталося.

— Як Міра?

Арав підняв очі.

— Вона почала забувати батьків.

Кавія прикрила рот рукою.

— Ні…

— Вона не впізнала маму.

На очах Кавії з'явилися сльози.

— Бідна дівчина.

Арав опустив голову.

— Я боюся, що наступним вона забуде мене.

Кавія підійшла й сіла поруч.

— Можливо.

Він здивовано подивився на неї.

— Ти могла б сказати щось інше.

— Я не хочу тобі брехати.

Вона взяла його за руку.

— Але навіть якщо Міра забуде тебе, це не означає, що ти перестанеш її любити.

Арав мовчав.

— Ти можеш залишатися поруч, навіть якщо вона не пам'ятатиме твого імені.

— Але вона сама попросила мене не приходити.

— Тоді не приходь.

— Як?

— Поважай її прохання.

Кавія усміхнулася крізь сльози.

— Іноді любити — це не тримати людину біля себе. Іноді це означає відійти на крок, щоб їй було спокійніше.

Арав подивився на неї.

— Чому ти все це робиш?

— Що саме?

— Допомагаєш мені.

Кавія задумалася.

— Бо я не хочу, щоб ця історія закінчилася ненавистю.

Вона підвелася.

— І ще я хочу допомогти Мірі.

— Як?

Кавія взяла зі столу чистий блокнот.

— Будемо записувати її спогади.

Арав здивувався.

— Її спогади?

— Так. Її дитинство. Батьків. Весілля. Друзів. Усе, що вона любила.

Вона відкрила першу сторінку.

— Якщо пам'ять повернеться — у неї буде з чого почати.

Арав довго дивився на блокнот.

Потім написав перший рядок:

«Міра. Дівчина, яку я зустрів у храмі під дощем.»

Кавія прочитала.

— Гарний початок.

Арав усміхнувся сумно.

— А якщо вона ніколи цього не згадає?

Кавія поклала руку йому на плече.

— Тоді одного дня ти зможеш розповісти їй цю історію.

Він кивнув.

І вони всю ніч заповнювали сторінки.

Не як чоловік і дружина.

Не як суперники.

А як двоє людей, які хотіли зберегти для Міри її життя.

А вранці Кавія написала на першій сторінці:

«Якщо ти це читаєш і нічого не пам'ятаєш — не бійся. Тебе любили. Тебе люблять. І тебе чекатимуть стільки, скільки буде потрібно».