Глава 21. Міра забуває батьків

Минуло ще кілька днів.

Міра стала тихішою.

Вона часто дивилася у вікно, ніби намагалася щось згадати, але спогади вислизали від неї.

Того ранку до лікарні приїхали її батьки.

Мама тримала в руках маленький пакет із домашньою їжею.

— Міро, доню…

Вона підійшла до ліжка й усміхнулася.

Міра подивилася на неї.

І не відповіла.

Мама завмерла.

— Що таке?

Міра перевела погляд на чоловіка поруч.

— Раяне… хто ці люди?

У палаті стало тихо.

Раян зблід.

Її батько опустив очі.

Мама Міри почала плакати.

— Доню… це я.

Міра дивилася на неї розгублено.

— Вибачте… ми знайомі?

Мама прикрила рот рукою, стримуючи схлип.

— Я твоя мама.

Міра похитала головою.

— Моя мама?

— Так, доню.

Вона показала стару фотографію.

На ній маленька Міра сиділа у мами на руках.

— Подивися. Це ти.

Міра взяла фотографію.

Довго дивилася.

— Я… не пам'ятаю.

Її батько не витримав і вийшов із палати.

Раян пішов за ним.

— Не треба зараз залишати її саму.

— Вона мене не пам'ятає, — прошепотів чоловік. — Вона дивиться на мене, як на чужого.

Раян поклав руку йому на плече.

— Вона не забула вас назавжди. Її пам'ять зараз порушена через хворобу.

— А якщо не згадає?

Раян не знав, що відповісти.

У палаті мама Міри сиділа поруч із нею.

— Я можу розповісти тобі про наше життя.

Міра подивилася на неї.

— Розкажи.

Мама усміхнулася крізь сльози.

— Ти в дитинстві боялася грози.

Міра слухала.

— А коли тобі було шість років, ти сказала, що станеш учителькою.

Міра ледь усміхнулася.

— Справді?

— Так.

— А потім?

— Потім ти виросла.

Мама взяла її руку.

— І стала найдобрішою дівчиною, яку я знаю.

Міра дивилася на неї.

— Мамо…

Жінка завмерла.

— Ти сказала «мамо»?

Міра нахмурилася.

— Я… не знаю чому.

Мама заплакала й поцілувала її руку.

— Нічого. Навіть якщо ти не пам'ятаєш мене зараз, я все одно буду твоєю мамою.

Раян стояв біля дверей і спостерігав за ними.

Йому було важко дивитися.

Міра забувала людей, які любили її все життя.

Але він помітив дещо важливе.

Коли мама розповідала їй дитячі історії, Міра іноді усміхалася.

Можливо, пам'ять зникала.

Але щось усередині неї все ще реагувало на любов.

Увечері батьки Міри поїхали додому.

Перед виходом мама ще раз підійшла до доньки.

— Я прийду завтра.

Міра подивилася на неї.

— Добре.

— Можна?

— Так.

Мама обійняла її.

Міра спочатку застигла.

А потім несподівано обійняла її у відповідь.

— Мені чомусь здається, що я дуже давно цього не робила.

Мама заплакала.

— Ти робила це все життя.

Коли вони пішли, Міра подивилася на Раяна.

— Раяне?

— Я тут.

— Якщо я забуду всіх…

Він підійшов ближче.

— Не думай про це зараз.

— Ні. Вислухай.

Він кивнув.

— Якщо я забуду маму й тата… розповідай мені про них.

— Обіцяю.

— Кожного дня?

— Кожного.

Міра усміхнулася.

— Тоді, можливо, я знову їх полюблю.

Раян обійняв її.

— Ти вже їх любиш.

Міра заплющила очі.

Вона могла забувати імена.

Обличчя.

Події.

Дати.

Але любов, здавалося, залишалася десь глибоко всередині.

І тепер Раян, її батьки та навіть Арав мали боротися не тільки за її життя — а й за кожен спогад, який ще залишався в її серці.