Глава 20. Раян

Я сидів біля ліжка Міри й дивився, як вона спить.

Після її слів про незнайомого чоловіка я майже не знаходив собі місця.

Вона забувала.

Повільно, день за днем.

І я боявся того моменту, коли вона подивиться на мене й запитає:

«А ти хто?»

Я взяв її за руку.

— Міро…

Вона розплющила очі.

— Раяне?

Я усміхнувся.

— Так.

— Ти тут всю ніч?

— Майже.

Вона подивилася на мене.

— Навіщо?

Я не знав, як відповісти.

— Бо ти моя дружина.

Міра тихо усміхнулася.

— Я це пам'ятаю.

У мене всередині ніби щось відпустило.

— Добре.

Вона кілька секунд мовчала.

— Але я боюся, що одного дня забуду й тебе.

Я міцніше стиснув її руку.

— Тоді я буду нагадувати тобі.

— А якщо я не повірю?

— Тоді закохаю тебе в мене ще раз.

Міра засміялася.

— Ти дивний.

— Можливо.

Її усмішка поступово зникла.

— Раяне…

— Що?

— Арав справді існує?

Я завмер.

Вона дивилася на мене серйозно.

— Так.

— Я його знала?

Я зробив паузу.

— Так.

— Він був важливий для мене?

Я не хотів брехати.

— Так.

Міра опустила очі.

— Я його кохала?

Мені було боляче це сказати.

Але я відповів чесно:

— Так.

Вона заплющила очі.

— Я нічого не пам'ятаю.

— Це не твоя провина.

— Ти злишся?

Я похитав головою.

— Ні.

— Навіть якщо я його забуду?

Я нахилився ближче.

— Навіть тоді.

Вона подивилася на мене зі сльозами.

— Чому ти такий добрий до мене?

Я усміхнувся.

— Бо ти моя Міра.

Вона стиснула мою руку.

— Пообіцяй мені дещо.

— Що завгодно.

— Якщо я забуду всіх… не дозволяй мені залишитися самій.

Я відчув, як до очей підступили сльози.

— Обіцяю.

Я поцілував її руку.

І саме в цей момент зрозумів:

я більше не хочу боротися з Аравом.

Не хочу доводити, що маю право бути її чоловіком.

Якщо Міра одного дня забуде навіть наше весілля — я розповім їй усе.

Якщо забуде наше знайомство — познайомлюся з нею знову.

Якщо забуде мене — я знову стану для неї Раяном.

Стільки разів, скільки буде потрібно.