Глава 18. Арав і Кавія

Арав ще кілька хвилин сидів біля дверей палати.

Він не хотів іти.

Але слова Міри не виходили з голови.

«Нікого до мене не впускай».

Кавія тихо сіла поруч.

— Араве, ходімо.

Він похитав головою.

— Я не хочу.

— Я знаю.

— Вона там сама.

— Ні, — відповіла Кавія. — Там Раян.

Арав гірко усміхнувся.

— Саме тому я й повинен піти.

Кавія подивилася на нього.

— Ти поважаєш її бажання. Це правильно.

Арав ще раз подивився на двері.

— Я просто хочу, щоб вона знала: я поруч.

— Вона це знає.

Він повільно підвівся.

— Добре. Ходімо.

Вони мовчки вийшли з лікарні.

На вулиці вже стемніло.

Арав зупинився біля автомобіля й озирнувся на будівлю.

— Я не можу просто поїхати додому й зробити вигляд, що нічого не сталося.

Кавія стала поруч.

— І не потрібно.

— Що мені робити?

— Чекати.

Арав подивився на неї.

— Скільки?

— Стільки, скільки буде потрібно Мірі.

Він кивнув.

Вони сіли в автомобіль.

Дорогою Арав майже не говорив.

Кавія теж мовчала.

Через кілька хвилин вона простягнула йому руку.

— Араве.

Він подивився на неї.

— Що?

— Я знаю, що ти зараз думаєш тільки про неї.

Він опустив очі.

— Так.

— Але не забувай і про себе.

Арав сумно усміхнувся.

— Я не знаю, як.

— Тоді навчимося разом.

Він подивився у вікно.

Вогні міста пропливали повз них.

— Кавіє…

— Так?

— Дякую, що ти зі мною.

Вона усміхнулася.

— Я твоя дружина. Навіть якщо наше життя зовсім не таке, як ми планували.

Арав нічого не відповів.

Він лише міцніше стиснув її руку.

А в його думках залишалася одна людина.

Міра.

І хоча він залишив лікарню, він знав одне:

вранці він знову приїде.

Не щоб увійти до її палати.

А просто щоб бути поруч.

Навіть якщо вона ніколи не дізнається, скільки часу він просидить під її вікном.