Глава 17. Не впускай нікого

Міра лежала в лікарняній палаті й дивилася у вікно.

Після слів лікаря вона майже не говорила.

Раян сидів поруч.

— Міро…

Вона повільно повернула голову.

— Раяне, я хочу попросити тебе про одне.

— Про що завгодно.

Вона на мить заплющила очі.

— Нікого до мене не впускай.

Раян здивовано подивився на неї.

— Нікого?

— Нікого.

— Навіть Кавію?

Міра похитала головою.

— Ні.

— А Арава?

При цьому імені її очі наповнилися сльозами.

— Особливо його.

Раян мовчав.

— Я не хочу, щоб він бачив мене такою, — прошепотіла Міра. — Я не хочу, щоб він дивився на мене й жалів мене.

— Він не буде тебе жаліти.

— Я знаю. Саме тому мені ще важче.

Раян стиснув її руку.

— Добре. Я нікого не впущу.

Міра подивилася на нього.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона заплакала.

Раян обережно обійняв її.

— Ти можеш плакати. Тобі не потрібно бути сильною зараз.

— Я боюся, Раяне.

— Я знаю.

— Я не хочу помирати.

— І не помреш. Ми будемо боротися.

Міра сховала обличчя в його плечі.

А за дверима палати стояв Арав.

Він почув лише останні слова.

Він зробив крок до дверей, але зупинився.

Раян вийшов у коридор і тихо зачинив за собою двері.

Арав подивився на нього.

— Як вона?

Раян довго мовчав.

— Вона попросила нікого до неї не впускати.

Арав опустив голову.

— Навіть мене?

— Особливо тебе.

На очах Арава з'явилися сльози.

Але він лише кивнув.

— Добре.

Кавія підійшла до нього.

— Араве…

Він витер очі.

— Вона попросила. Я повинен поважати її бажання.

Він ще раз подивився на двері палати.

— Але я нікуди не піду.

І сів у коридорі просто біля дверей.

Не заходячи.

Не порушуючи її прохання.

Просто чекаючи.

Стільки, скільки буде потрібно.