Глава 4. Арав

Минуло кілька тижнів після тієї вечері з Кавією.

Усе навколо мене змінилося.

Точніше, змінилося не місто, не робота і навіть не моя родина.

Змінилося відчуття, що моє життя більше мені не належить.

Щоранку батько надсилав мені список справ.

Зустрічі.

Переговори.

Підготовка до заручин.

Вечері з родиною Кавії.

Наче моє майбутнє вже було написане на папері.

І ніхто не збирався питати, чи хочу я читати цей сценарій.

Одного ранку я сидів у кабінеті, коли батько зайшов без стуку.

— Араве.

Я навіть не підняв голови від документів.

— Що?

— Через два місяці заручини.

Я відклав ручку.

— Так швидко?

— Це не швидко.

— Для мене — швидко.

Батько сів навпроти.

— Ти повинен почати звикати до думки, що Кавія стане твоєю дружиною.

Я подивився йому прямо в очі.

— А якщо не стане?

Він нахилився вперед.

— Тоді ти зруйнуєш угоду, над якою наша родина працювала десять років.

Я стиснув пальці.

— Ви завжди говорите про гроші.

— Бо гроші утримують цю родину.

— Ні. Страх утримує цю родину.

Він різко встав.

— Досить.

Я теж підвівся.

— Я не хочу одружуватися з Кавією.

— Але одружишся.

— Чому?

Батько подивився на мене так, що я одразу зрозумів: він більше нічого не скаже.

— Бо я твій батько.

Він вийшов.

Я залишився сам.

Увечері я поїхав до храму.

Не знаю, навіщо.

Можливо, хотів втекти.

Можливо, хотів побути в тиші.

А можливо…

Хотів знову побачити її.

Я зайшов усередину.

Той самий запах пахощів.

Той самий тихий дзвін.

Ті самі дерева за вікнами.

Я сів там, де бачив її вперше.

Минуло кілька хвилин.

Потім година.

Її не було.

Я сам не розумів, чому відчуваю розчарування.

— Ти що, справді чекав її?

Я тихо засміявся над собою.

Я навіть не знав її імені.

Не знав, чи вона взагалі приходить сюди регулярно.

Не знав, чи пам'ятає мене.

Але я все одно чекав.

— Пане Араве?

Я обернувся.

Біля мене стояв старий чернець.

— Так?

— Ви когось шукаєте?

Я на секунду замислився.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Іноді люди кажуть «ні», коли насправді бояться почути власну відповідь.

Я подивився на нього.

— Ви її знаєте?

— Кого?

— Дівчину, яка приходила сюди кілька тижнів тому.

Чернець задумався.

— Тут багато дівчат.

— Вона була в світлій сукні. Довге волосся.

Він усміхнувся.

— Міра?

Моє серце чомусь забилося швидше.

Міра.

Тепер я знав її ім'я.

— Так… Міра.

— Вона часто приходить сюди.

— Вона багата?

Чернець здивовано подивився на мене.

— Чому це важливо?

Я не знайшов відповіді.

Він лише додав:

— Вона добра дівчина.

Я подякував і вийшов.

Міра.

Я повторив її ім'я подумки.

Вперше воно перестало бути просто спогадом.

Тепер у нього було ім'я.

Коли я повернувся додому, у вітальні чекала Кавія.

— Привіт.

— Привіт.

Вона подивилася на мене.

— Ти був у храмі?

Я здивувався.

— Звідки ти знаєш?

— Від твоєї матері.

Я кивнув.

Кавія мовчала кілька секунд.

— Ти шукав когось?

Я завмер.

— Ні.

Вона уважно подивилася на мене.

— Ти погано брешеш.

Я ледь усміхнувся.

— А ти занадто добре помічаєш деталі.

— Це моя робота в цій сім'ї.

— Що ти маєш на увазі?

— Виживати.

Я засміявся.

Вперше за довгий час.

Кавія теж усміхнулася.

Вона була хорошою людиною.

І саме тому я не хотів зламати їй життя.

— Кавіє.

— Так?

— Якщо колись цей шлюб стане для тебе тягарем…

Вона перебила мене:

— Я скажу.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми замовкли.

Тієї ночі я довго сидів на балконі.

Переді мною лежала фотографія Кавії.

Поруч — документи на майбутній шлюб.

А в голові було лише одне ім'я.

Міра.

Дівчина з храму.

Дівчина, яку я не мав права шукати.

Бо через два місяці я мав стати нареченим іншої.

Я прекрасно розумів це.

Але серце чомусь не слухало розум.

Я відкрив телефон.

Хотів написати Кавії.

Хотів сказати батькові, що передумав.

Хотів зробити щось.

Але замість цього просто відклав телефон.

Я ще не знав, що через кілька днів зустріну Міру знову.

Але ця зустріч буде зовсім іншою.

Вона вже не буде випадковою.

І коли я нарешті дізнаюся, ким вона є…

моє життя почне руйнуватися по-справжньому.