Розділ 2. В очі мажору

— Він уже вдруге приходить до тями, і знову питає про тебе, — шепотіла Есмі, однокурсниця Ліни, підсовуючи їй піднос із тарілками. — Я серйозно, він ні з ким не розмовляє. Навіть зі своїм охоронцем. Тільки: «А де ця… прибиральниця?»

— Я не прибиральниця, я студентка, — сухо відповіла Ліна.

— Ну, тоді йди і покажи йому це, — усміхнулась Есмі. — Тільки не забудь: якщо він тебе поцілує — ти станеш проклятою.

Це було сказано жартома, звісно. Але в Академії ходили чутки: всі, хто зближався з Рейвіном Дальмаром, зникали. Не в буквальному сенсі — ні, гірше. Вони втрачали себе, змінювались, згорали від любові чи болю. І завжди залишались самі.

Ліна не вірила в це. Точніше — не хотіла вірити.

Її покликали до лікарського крила. Він сидів на ліжку, спершись на спинку й дивився у вікно. Сорочка розстебнута, бинт на плечі, волосся трохи розкуйовджене. Надто красивий, щоб бути справжнім. Або — щоб бути нормальним.

— Прибрала? — не озираючись, спитав він.

— У сенсі? — насторожилась Ліна.

— У моїй голові. Тепер я не можу тебе звідти викинути.

Він обернувся, і Ліна відчула, як щось стискає їй груди. Не від страху — від енергії, що згустком накопичилась між ними.

— Я просто врятувала тобі життя, — кинула вона. — Не треба пафосу.

— А хто тебе просив? — Рейвін повільно підвівся, підходячи ближче. — Ти навіть не уявляєш, у що встряла. Те, що ти знищила — це було не просто магія. Це було... моє.

— Що твоє?

— Темрява. Прокляття. Сила, яка дає мені змогу залишатись... живим. І ти її знищила. За що дякувати? — він зупинився в кількох кроках. — Ти навіть не знаєш, що накоїла.

Ліна мовчала. Усередині все кипіло — від гніву, образи, страху і, чомусь, захоплення.

— Якщо тобі потрібна подяка, — продовжив він тихо, — то слухай уважно. Стережись мене. І тримайся якомога далі.

Він пішов повз неї, ледь торкнувшись плечем її плеча. Хвиля холоду пройшла тілом.

Але Ліна знала — він збрехав. Він не хоче, щоб вона трималась осторонь. Він боїться, що вона залишиться.