Епілог

Епілог

Їхні вуста зустрілися в довгому й нетерплячому поцілунку.

— Я люблю тебе, Ніреє, — прошепотів Еліан, не відриваючись від її губ.

— І я тебе, — відповіла вона.

Динамо, що стояло поруч на кам'яному виступі, перестало гудіти й поволі згасло. Вони не одразу це помітили. Ще якийсь час стояли в обіймах, не поспішаючи відпускати одне одного, ніби хотіли надолужити всі дні розлуки.

Першою відсторонилася Нірея. Її погляд випадково впав на пристрій.

— Еліане, поглянь! Вона згасла.

Вона підійшла до кам'яного виступу й узяла динамо до рук. Спробувала повернути ручку, але та прокрутилася вхолосту, не викликавши ані світла, ані звичного гудіння.

— В... вона зламалася?

Нірея кілька разів струснула пристрій. Усередині щось загриміло, наче в дитячому брязкальці. Еліан усміхнувся, але нічого не відповів. Натомість швидко розкрив портфель і дістав карту. Обережно розгорнув пергамент.

Він був порожній. Жодних ліній, позначок чи символів. Жодних чотирьох місць, які привели їх сюди. Лише чистий аркуш, наче його щойно виготовили.

Еліан якийсь час мовчки дивився на нього, а тоді згорнув і поклав назад до портфеля.

Нірея ледь усміхнулася, підійшла до нього й узяла за руку. Її пальці міцно стиснули його долоню.

— Ходімо, Еліане. На нас чекають.

Вони ще мить постояли поруч, тримаючись за руки, а тоді Нірея повела його до виходу.

Біля дверей Еліан зупинився, розстебнув зимове пальто й зняв його. На мить затримав у руках, ніби прощався з останньою річчю, що нагадувала про холодний світ, який залишив позаду. Потім акуратно поклав пальто біля стіни.

— Гадаю, воно мені більше не знадобиться, — усміхнувся він.

Нірея відповіла усмішкою й легенько потягнула його за руку.

Вони вийшли з Вежі Морського Світла.

Перед ними простягалося сонячне місто. Ард-Лір зустрів їх блакитним небом, теплим повітрям і золотавими відблисками на світлих фасадах будинків. Вулицями плавно ковзали безшумні автівки, а високо над дахами пролітали аерокари, залишаючи по собі ледь помітні сліди в повітрі.

Еліан мимоволі сповільнив крок. Він уже бачив це місто крізь межу, у мареві на вершині вежі, але тепер усе було справжнім. І він був тут не гостем, який намагався розгадати його таємниці.

Він міцніше стиснув руку Ніреї.

— Ну як тобі? — запитала вона, помітивши його захоплений погляд.

— Здається, я ще довго звикатиму до того, що все це не сон.

— Тоді доведеться тобі допомогти, — засміялася Нірея.

Вона зупинилася й поглянула вгору, туди, де над містом неквапливо пропливав аерокар.

— Полетимо? — запитала вона.

Еліан перевів погляд із неба на неї.

— Ти пропонуєш мені просто сісти в одну з цих машин і полетіти?

— Саме так.

— Зізнаюся, я очікував чогось подібного, але не думав, що це станеться так швидко.

Нірея лише засміялася.

— Не хвилюйся. Я знаю, куди нас вести.

Вона повела його вулицею до невеликого майданчика неподалік від вежі. Там зупинялися аерокари, очікуючи на пасажирів. Один із них, сріблястий, із плавними обрисами корпусу, щойно опустився на посадкову платформу.

Нірея назвала вголос адресу пансіонату. Кілька вогників мигнуло, і машина була готова летіти.

Еліан затримався біля входу, розглядаючи салон. Жодних дверцят із ручками, жодних коліс, які він міг би розгледіти знизу. Лише зручні крісла, широке прозоре скло й панель керування перед ними.

— Сідай, — підбадьорила його Нірея.

Він влаштувався поруч із нею. За мить корпус ледь помітно здригнувся, а потім аерокар плавно відірвався від платформи.

Еліан мимоволі вхопився за підлокітник.

— Оце так…

Нірея усміхнулася, спостерігаючи за його реакцією.

— Ти ж не боїшся висоти?

— Ні. Просто не звик, що земля так легко віддаляється.

Місто поволі розгорталося під ними. Вулиці перетворювалися на тонкі стрічки, будинки — на акуратні геометричні форми, а площі й зелені сквери складалися в дивовижну мозаїку. Між будівлями простягалися легкі переходи, на дахах виднілися сади, а вдалині височіли напівпрозорі куполи.

Назустріч їм пролітали інші аерокари. Деякі рухалися майже горизонтально, інші плавно змінювали висоту, не заважаючи одне одному. Усе відбувалося без гуркоту двигунів, без диму й метушні.

Еліан не міг відірвати погляду від вікна.

— Тепер я розумію, чому ти так рідко розповідала про своє місто, — сказав він.

— Чому?

— Бо словами цього не передати.

Нірея повернулася до нього.

— Тепер ти зможеш побачити все сам.