⚜️80.

Глава 80.

Ялинка для Ешфордів

Джеймс зрештою погодився, але не приховував водночас і хвилювання, і піднесення. Він то всміхався, то знову ставав задумливим, наче лише тепер усвідомив, на яку пригоду погодився.

— Чому саме завтра? — раптом запитав він. — Я ж не маю часу навіть залишити ательє без нагляду.

Він нервово потарабанив пальцями по столу, поглянув на розкладені фотографії, а потім знову на Еліана.

— Хоча… Залишу на Мадлен.

— Хто така Мадлен? — Еліан здивовано звів брови.

— Ти її не знаєш. Останнім часом вона допомагала мені з фотографіями. Кмітлива дівчина, швидко вчиться. Думаю, зможе впоратися з ательє кілька тижнів.

Джеймс стиснув губи й на мить замовк, обмірковуючи, як усе влаштувати. Його погляд знову ковзнув до фотографій, альбомів і рамок, що заповнювали стіл.

— А знаєш що? — нарешті промовив він, рішуче підводячись із крісла. — Ні, я таки їду! Скільки можна відкладати мрії на потім? То коли вирушаємо?

— Завтра. З вокзалу Вейверлі. Ти — до Лондона, я — до Файф-Несса.

— По руках?

— По руках!

— Завтра о другій годині, на вокзалі Вейверлі.

— Буду, — запевнив Джеймс. — І, Еліане…

— Так?

— Дякую. За подарунок. І за те, що довірив мені цю справу.

Еліан лише кивнув і попрощався.

Вийшовши з фотоательє, він спустився сходами й попрямував до виходу. Та щойно простягнув руку до дверної ручки, як ті відчинилися з протилежного боку.

— О, Еліане! Вітаю. Яка зустріч!

— Добрий день, — відповів він, притримуючи двері.

До парадної увійшла білява панянка. Еліан упізнав її майже відразу. Саме з нею він колись зіткнувся на цьому самому місці, коли ніс скриню з фотокамерою, позиченою в Джеймса. Тоді вона була не сама, а в товаристві старшої темноволосої подруги, обличчя якої ховалося за вуаллю. Тепер же прийшла одна.

— Джеймс у себе? — запитала вона, вже прямуючи до сходів.

— Так. Я щойно від нього.

— Чудово. Дякую!

Вона кинула йому швидку усмішку й почала підніматися сходами, навіть не озирнувшись.

Еліан вийшов надвір і на мить затримався біля дверей. Отже, це й була Мадлен. Помічниця Джеймса. Здається, тепер йому стало зрозуміло, чому друг так спокійно довіряв їй ательє.

Він поправив комір пальта й рушив назад до ялинкового базару. Дівчина, яка пропонувала йому дерево, саме поправляла нижні гілки однієї з ялинок. Побачивши Еліана, вона одразу випросталася.

— Ви повернулися! То забираєте нашу красуню?

— Звичайно. Обіцяв же.

Він дістав гаманець і відрахував п'ятнадцять шилінгів. Дівчина покликала батька, і той допоміг відокремити обрану ялинку від решти. Вона була справді гарна: рівна, густа, з пишними гілками, що тягнулися в усі боки.

— Дякую, пане, — сказала дівчина, приймаючи гроші. — Сподіваюся, вона вам сподобається.

— Не сумніваюся. У маєтку, куди я її везу, неодмінно знайдеться для неї гарне місце.

Еліан поглянув на дівчину й додав:

— А як тебе звати?

— Елсі, пане. Елсі Маккензі.

— Приємно познайомитися, Елсі. Дякую тобі за ялинку.

— І вам дякую, містере!

Вона усміхнулася, а Еліан ще раз поглянув на її сіро-блакитні очі. На мить у пам'яті знову промайнув знайомий погляд, який він так добре знав.

— Гарного дня, Елсі.

— І вам, пане! Веселого Різдва!

Еліан узявся за стовбур ялинки, просунувши руку поміж густих гілок, і почав виглядати екіпаж, яким можна було б доправити покупку до маєтку.

— Пр-р-р! — пролунало поруч. — Вітаю, пане! Невже ви це збираєтеся самотужки нести до маєтку Ешфордів?

Еліан аж відхилив ялинку, щоб побачити, хто до нього звертається. З-під засніженого капелюха визирало знайоме обличчя з широкою усмішкою та трохи кривими зубами. Чоловік у теплому бушлаті сидів на козлах екіпажа й притримував повіддя, стримуючи коня.

— Пам'ятаєте мене? — запитав він. — Після того дощу в Голіруді ми з вами заходили зігрітися віскі до таверни. А потім я відвіз вас до маєтку Ешфордів.

Еліан одразу пригадав його. Чоловік був таким самим балакучим, як і під час їхньої тодішньої зустрічі.

— Звісно, пам'ятаю.

— Стефан. Мене звати Стефан, — нагадав візник і поправив капелюха. — Здається, тоді я так і не представився належним чином. Ну, нічого. Тепер знайомі!

Він кивнув на ялинку.

— Кладіть дерево сюди, пане. Довезу вас і вашу лісову красуню куди треба. Не годиться ж таку річ тягнути через усе місто на власних плечах!

Еліан здивовано усміхнувся.

— Оце дійсно несподівана зустріч. Здається, ви з'являєтеся саме тоді, коли потрібні.