⚜️79.

Глава 79.

У дорогу

Атмосфера у вітальні маєтку Ешфордів залишалася чудовою. Мері ненадовго вистачило терпіння позувати, і вона з превеликим захопленням узялася розглядати креслення, які приніс Едвард.

Леді Маргарет сиділа рівно й сумлінно, майже покірно спрямовуючи погляд у визначену Крістофером точку. Сам художник, на відміну від роботи над портретом Мері, цього разу поводився цілком серйозно. Лише зрідка кидав короткі погляди на столик, де сиділи Мері, Емілі та Едвард.

Останній поважно розповідав про досягнення своєї гільдії, супроводжуючи пояснення широкими жестами. Він намагався передати не лише особливості конструкцій, зображених на кресленнях, а й масштаб роботи, що стояла за кожним новим проєктом. Емілі слухала з неприхованою цікавістю, а Мері раз у раз схилялася над аркушами, ставлячи запитання, які, здавалося, виникали в неї швидше, ніж Едвард устигав на них відповідати.

Еліан уже стояв біля дверей, одягнений у пальто. У руках він тримав шкіряний портфель із маршрутним листом та іншими документами. Якусь мить його навіть не помічали. Він поглянув на присутніх, і на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. У цій кімнаті було затишно. Добре було бачити їх усіх разом, чути розмови й сміх, спостерігати, як кожен захоплено займається своєю справою.

Та час не чекав. Еліан тихо прочистив горло, привертаючи до себе увагу.

— Добре з вами, але мені вже час. Завтра вирушати, а в мене ще чимало справ. Як не дивно, найбільш упорядкована частина мого маршруту — від Лондона до Австралії. А от найкоротша, від Единбурга до Лондона, виявилася значно клопітнішою.

— Сподіваюся, ви бодай не збираєтеся вирушати до Лондона пішки, містере Грейс, — озвався Едвард, відкладаючи креслення. — Хоча, зважаючи на ваші слова, така подорож, мабуть, виявилася б простішою.

— Не підказуйте йому, містере Грант! — пожвавішала Мері. — А то він ще вирішить, що піша прогулянка через усю Англію допоможе краще підготуватися до експедиції.

Крістофер пирхнув, але леді Маргарет лише похитала головою, намагаючись не змінювати виразу обличчя.

— Мері, дай Еліанові хоча б спокійно попрощатися, перш ніж ти відправиш його пішки до Австралії.

— Я лише дбаю про його здоров'я, бабусю.

— Тоді дозвольмо йому самому вирішувати, як саме про нього подбати, — усміхнулася Емілі.

Еліан засміявся й похитав головою.

— Дякую за турботу. Обіцяю обрати найкоротший і найзручніший шлях до Лондона.

— Ось і добре, — сказав Едвард. — Тоді бажаю вам успішно владнати всі справи. І нехай ваша велика подорож почнеться без зайвих пригод, принаймні до того часу, поки ви не ступите на борт пароплава.

— Приєднуюся до побажання, — озвався Крістофер, знову беручись за пензель. — Вибачте, леді Ешфорд, міс Мері й так трохи випробовує моє терпіння на відстані.

— Не хвилюйтеся, містере Браун, — відгукнулася вона. — Я ще встигну випробувати його зблизька.

Цього разу засміялися всі, навіть леді Маргарет, яка на мить забула про свою нерухому позу. Кімната знову наповнилася теплом і невимушеним пожвавленням.

Еліан затримався ще на мить, дивлячись на них, а тоді міцніше стиснув ручку портфеля.

— Що ж, не буду більше вас відволікати. Бажаю всім гарного дня.

І, попрощавшись із присутніми, він пішов до виходу. Вийшов із маєтку Ешфордів і попрямував до міста.

Единбург дедалі глибше занурювався в передсвяткову метушню. На Принсес-стріт уже з'явилися ялинкові базари. Просто на тротуарах рядами стояли невеликі й високі дерева, від яких тягнуло свіжою хвоєю. Продавці розкладали товар, поправляли гілки й закликали перехожих зупинитися бодай на хвилину.

У вітринах крамниць уже мерехтіли гірлянди з ялинових гілок, червоні стрічки та позолочені прикраси. Кав'ярні й салони теж готувалися до Різдва: біля дверей ставили невеличкі ялинки, а на вікнах з'являлися паперові зірки й зимові орнаменти. Навіть похмуре небо над містом здавалося не таким сірим серед цього пожвавлення.

Еліан ішов, заглиблений у власні думки, коли раптом почув дзвінкий дівочий голос:

— Пане, купіть ялинку! Усього п'ятнадцять шилінгів за двометрову красуню!

Він мимоволі сповільнив крок. Майстерня МакЛауда була вже за кілька кроків, тож поспішати особливо не було куди.

— Не подобається? — знову озвався голос. — А ця? Гляньте, яка пишна!

З-за густого ряду ялинок вийшла зовсім юна дівчина. На ній був трохи завеликий вовняний тулуп, теплі чобітки й хустка, щільно пов'язана під підборіддям. Від морозу її щоки й кінчик носа почервоніли, а коли вона заговорила знову, з уст вихопилася легка хмаринка пари.

Та Еліан майже не почув її наступних слів. Він дивився в її сіро-блакитні очі.

На мить вуличний гамір ніби відступив. Не зник — просто став далеким, приглушеним, наче хтось зачинив між ним і містом невидимі двері. Цей погляд. Дівчина була зовсім юною, майже дитиною. Інші риси обличчя, інша постава, інша усмішка. Та очі… Очі нагадували йому Нірею.

— Пане? — перепитала дівчина, трохи схиливши голову. — То берете?