⚜️78.

Глава 78.

Маршрутний лист

До приходу Крістофера й Едварда в маєтку Ешфордів усе здавалося звичним, як завжди зранку. Та цього разу з кімнати Емілі долинали гомін, шепіт і час від часу приглушений сміх.

Мері, вмостившись на краю сестриного ліжка, зовсім не збиралася давати їй спокій. Вона перескакувала з однієї теми на іншу, згадувала вчорашній вечір і раз у раз поверталася до майбутнього візиту Едварда, який обіцяв привезти каталоги з кресленнями новітніх кораблів і пароплавів.

Спочатку Емілі ще намагалася ввічливо натякнути, що хотіла б спокійно завершити ранкові справи. Проте невдовзі сама захопилася розмовою. Їй і справді було цікаво побачити ті креслення, а ще цікавіше — почути, як Едвард пояснюватиме задум інженерів. У його розповіді про кораблі відчувалася справжня захопленість справою, і це мимоволі привертало увагу.

Мері, звісно, не могла надовго зосередитися на одній темі. Варто було їй згадати Едварда, як вона неодмінно знаходила привід згадати й Крістофера — його жарти, хитрі усмішки та кумедні гримаси, якими той намагався домогтися від своїх натурниць невимушеного виразу обличчя.

— Знаєш, він удає суворого художника, — сказала Мері, копіюючи серйозний вираз Крістофера й удавано насуплюючи брови. — «Міс Мері, будь ласка, не рухайтеся. Міс Мері, погляньте трохи ліворуч. Міс Мері, ви знову надто усміхаєтеся!»

Вона зобразила таке обурення, що Емілі не втрималася від сміху.

— І що ж ти йому відповідаєш?

— Що якби він не був таким кумедним, мені було б значно легше сидіти нерухомо.

— Мені здається, ти навмисно його дражниш.

— Я? Ніколи! — Мері приклала руку до грудей із таким виглядом, наче її щойно звинуватили в нечуваному злочині. — Я лише допомагаю мистецтву.

Емілі похитала головою, але усмішка не зникла з її обличчя.

— Бідний Крістофер.

— О, не хвилюйся за нього. Він чудово дає собі раду. До того ж, коли я сміюся, він сам ледь стримується. А потім удає, ніби це я заважаю роботі.

Мері знову засміялася, а Емілі, дивлячись на сестру, раптом подумала, що давно не бачила її такою жвавою. Можливо, цей візит і справді принесе в їхній дім щось нове.

Еліан теж почувався напрочуд натхненним. Уночі йому знову снилася Нірея. Снилися їхні розмови в парку святого Голіра, зустрічі на Вежі Морського Світла й в Ард-Шуілі. Він знову чув її голос, бачив знайому усмішку, пригадував погляди, у яких часом було більше, ніж вони наважувалися сказати словами.

А потім повертався той страшний момент, коли здавалося, що все скінчено. Коли між ними пролягла межа, яку неможливо подолати, а надія здавалася лише оманливим відблиском. Проте навіть у сні все завершувалося інакше. Еліан прокидався з відчуттям, що вихід існує. Що він уже знає, куди йти, і цього разу не дозволить страху зупинити себе.

До полудня він устиг упорядкувати необхідне, перевірити свої записи й ще раз перечитати листа, який мав невдовзі вирушити за океан. Усе було готове. Залишалося отримати маршрутний лист і потім домовитися з МакЛаудом.

Крістофер і Едвард прибули саме по обіді. Здавалося, на них чекали всі. Щоправда, тільки Мері не приховувала свого нетерпіння. Вона кілька разів визирала у вікно, а коли нарешті почула колеса екіпажа на під'їзній дорозі, першою кинулася до дверей.

— Мері, — озвалася леді Маргарет, — сподіваюся, ти не збираєшся особисто зустрічати кожного гостя, який переступить наш поріг.

— Лише тих, хто привозить щось цікаве, бабусю!

— Зрозуміло. Отже, містер Браун може почуватися ображеним.

— Чому? Він теж привіз із собою дещо цікаве.

— І що ж саме? — поцікавилася Емілі.

Мері обернулася до сестри з невинним виразом обличчя.

— Себе, звісно.

Емілі розсміялася, а леді Маргарет лише похитала головою, хоча приховати усмішку їй не вдалося.

Насправді ж чекали всі.

Еліан — на маршрутний лист, який мав перетворити його вигадану експедицію на цілком переконливу історію. Леді Маргарет — на продовження роботи над портретом, до якого вже встигла звикнути. Емілі — на обіцяні креслення кораблів і пароплавів, які відкривали перед нею цілий світ інженерних задумів. А Мері чекала на все це разом, але найбільше — на увагу Крістофера, яку вважала своїм цілком заслуженим здобутком.

Коли двері нарешті відчинилися й у передпокої почулися голоси, Мері випросталася, поправила волосся й намагалася надати обличчю байдужого виразу. Вийшло настільки невдало, що Емілі довелося відвернутися, аби знову не розсміятися.

Першим увійшов Крістофер, несучи свою шкіряну папку. За ним — Едвард із кількома акуратно складеними тубусами та пласкою текою під пахвою.

— Сподіваюся, ми не змусили вас надто довго чекати, — сказав Едвард, вітаючись із леді Маргарет.

— Зовсім ні, містере Грант, — відповіла вона. — Хоча деякі з нас, здається, відраховували хвилини.

— Я б сказала, що лише години, — зауважила Мері.

— Мері! — докірливо промовила Емілі.