⚜️77.

Глава 77.

Рішення, що змінить усе

Ард-Лір, університетський пансіонат

Після того вечора у кімнаті Ніреї світло горіло майже до ранку. Селіна й Ліарен не давали їй спокою, розпитуючи про храм святого Голіра, про фібулу й послання, яке вони знайшли біля статуї.

— Те, що з вами відбувається, схоже на якусь стародавню казку, — серйозно мовила чорнявка Селіна.

— Ага, я б ніколи не повірила, якби не бачила все на власні очі, — продовжила білявка Ліарен, вмощуючись зручніше на ліжку Ніреї. — Але в Домхан-Тасгалі було трохи страшнувато. Я б не хотіла туди знову.

— Ти так говориш, наче ми провели там кілька місяців, — зауважила Селіна.

— А хіба ні? Принаймні за відчуттями. Спочатку прихований архів, потім ті дивні записи, символи, а тепер ще й послання, яке вказує на Вежу Морського Світла. Скажи мені, що це не схоже на казку.

— Схоже, — погодилася Селіна. — Тільки в казках зазвичай знають, що робити далі. А ми щоразу знаходимо нову загадку замість відповіді.

Ліарен повернулася до Ніреї.

— А ти? Ти весь вечір мовчиш. Ми тут намагаємося зрозуміти, що означає послання, а ти дивишся у вікно так, ніби вже бачиш ту вежу.

Нірея сиділа біля підвіконня, підібгавши під себе ноги. На столику поряд лежала книга, розгорнута на одній сторінці вже кілька годин. Вона так і не прочитала жодного рядка.

— Можливо, я справді її бачу, — відповіла вона після короткої паузи.

Селіна й Ліарен перезирнулися.

— Ти знову думаєш про нього, — сказала Селіна. Це було не запитання.

Нірея не стала заперечувати.

— Еліан попросив три дні. Я погодилася.

— І тепер рахуєш, скільки залишилося? — тихо запитала Ліарен.

— Не зовсім.

— Ніреє, — Селіна схрестила руки на грудях, — ти можеш обдурити кого завгодно, але не нас. Ми знаємо тебе надто давно.

Нірея всміхнулася, хоча в усмішці було більше втоми, ніж веселощів.

— Я не хочу, щоб він ішов до мене, не владнавши своїх справ. Він має попрощатися з людьми, які йому дорогі. Має бути певен у своєму рішенні. Я не хочу, щоб одного дня він озирнувся й вирішив, що зробив це через мене.

— А якщо він не прийде? — запитала Селіна.

Ліарен різко повернула до неї голову.

— Селіно! Ти що!

— Що? — Чорнявка не відвела погляду від Ніреї. — Ми ж повинні про це говорити. Не тому, що я не вірю в Еліана. Просто це рішення змінить усе. Для нього — цілий світ. Для Ніреї — теж. Ми не можемо вдавати, ніби існує лише один можливий кінець.

Нірея опустила очі на книгу. На сторінці йшлося про стародавні морські подорожі, але літери розпливалися перед нею.

— Я знаю, — тихо сказала вона. — Іноді я теж про це думаю.

— І що тоді? — запитала Ліарен уже лагідніше.

— Тоді згадую, як він дивився на мене в храмі. Не так, як людина, що шукає порятунку. І не так, як той, хто хоче втекти від свого життя. Він дивився так, ніби нарешті зрозумів, куди хоче йти.

Селіна замовкла. Вона знала Нірею достатньо добре, щоб почути в її голосі не сліпу надію, а щось глибше — довіру, яку не можна було ні довести, ні спростувати чужими словами.

— Тоді залишається чекати, — промовила Ліарен.

— Так.

— І що ти робитимеш ці дні? — запитала Селіна.

Нірея поглянула на неї.

— Житиму.

Відповідь прозвучала настільки просто, що обидві подруги на мить розгубилися.

— Ти серйозно? — перепитала Ліарен.

— А що мені робити? Сидіти біля вікна й дивитися на дорогу? Я маю заняття, справи, обіцянки, які дала іншим. Моє життя не може зупинитися лише тому, що я чекаю на одну людину.

Селіна легенько всміхнулася.

— Оце вже більше схоже на тебе.

— Але ти все одно підеш до Вежі Морського Світла, — зауважила Ліарен.

— Так. У призначений вечір я буду там.

— Навіть якщо доведеться чекати аж до темряви?

— Навіть тоді.

Ліарен зітхнула й відкинулася на подушки.

— Ну що ж. Тоді завтра ми не дамо тобі сумувати. У нас є справи, які ніхто не скасовував. І якщо ти бодай раз спробуєш пропустити заняття, я особисто витягну тебе з ліжка.

— Ти й так завжди це робиш, — зауважила Нірея.

— Саме тому я знаю, що метод працює.

Селіна засміялася. Напруга, яка тримала їх усіх протягом вечора, трохи відступила. Вони ще довго говорили про храм, про фібулу, про дивне послання й про те, що могло означати повернення до Вежі Морського Світла. Та поступово розмова перейшла до університетських справ, викладачів і дрібних подій, які ще вчора здавалися важливими.

Коли Ліарен нарешті позіхнула й почала шукати свої черевики, за вікном уже сіріло.