⚜️73.

Глава 73.

Зібрати себе

Наступний ранок у маєтку Ешфордів був не таким, як усі. Еліан прокинувся з дивним, досі незнайомим відчуттям. Не страхом і не радістю. Радше передчуттям великих змін, що накочувалося непереборним хвилюванням, але водночас приносило дивну, майже спокійну ясність.

О сьомій у двері традиційно постукали. Еліан мимоволі подумав, що це перший із трьох ранкових стуків, які йому ще належало почути в цьому домі. Перший із трьох днів перед тим, як звичне життя залишиться позаду. Він підвівся, умився, одягнув чистий костюм і за пів години вже спускався до вітальні на сніданок.

Унизу пахло кавою та свіжим хлібом. Леді Маргарет сиділа на своєму звичному місці, Емілі — поруч. Мері вже встигла захоплено розповісти про вчорашній портретний сеанс. Крістофер мав знову прийти по обіді.

Дім жив своїм звичним, теплим життям. Ніхто за цим столом не знав, що один із них уже рахував дні.

Еліан привітався, сів і взяв чашку. Руки були спокійні. Але усередині — ні.

Він дивився на людей, яких знав багато років, і майже механічно збирав їх у пам'яті: голос леді Маргарет, усмішку Емілі, сміх Мері. Запах воску й хвої, що дедалі виразніше нагадував про наближення Різдва. Знайомий поскрип стільця, дзенькіт порцеляни, сонячний відблиск на срібній ложечці.

Він збирав ці дрібниці не для того, щоб залишитися. А щоб, коли настане час піти, не переконувати себе, ніби тут нічого не було.

Сніданок іще тільки починався, а в кишені його думок уже лежав перший із трьох днів. День, у який треба було зібрати себе так, щоб на той бік не прийти порожнім.

Мері не встигла доїсти булочку, як повернулася до нього з тим грайливим блиском в очах, якого в домі бракувало до її приїзду.

— А ви, Еліане, не забули про цікаву історію з Голіруда? Я ж просила привезти бодай одну.

Він трохи усміхнувся. Саме час імпровізувати.

Колись, довгими зимовими вечорами, вони втрьох — він, Емілі й Мері — годинами грали в міста, загадки та карти. Тоді майбутнє було просто словом, яке дорослі вимовляли за столом, а не вибором, що міг змінити все.

— Досліджуючи історію Голіруда й каплиці святого Антонія, я натрапив на кілька загадкових висловів, — сказав він. — Відтоді вони не дають мені спокою.

— О, це вже цікаво! — Мері округлила й без того великі блакитні очі. — Кажіть. Ми розгадаємо.

— Тоді подумаймо разом, що вони можуть означати.

Емілі всміхнулася й відставила чашку. Леді Маргарет спостерігала за ними із задоволенням, ніби на мить повернулася в ті часи, коли за цим столом збиралися ще зовсім юні діти, а розмови про майбутнє не мали жодної ваги.

— Ось перша, — продовжив Еліан. — «Світ іде назустріч тоді, коли вирішено, ким бути в ньому». А друга: «Хто хоче лишитися у світлі — нехай спершу пригадає, де світло знайшло його». Як ви гадаєте, про що це?

Мері насупилася так серйозно, ніби перед нею лежало складне екзаменаційне завдання.

— Перша — про характер, — сказала вона майже відразу. — Не можна чекати, що життя саме розкладеться перед тобою, як карти на столі. Спершу треба вирішити, ким ти хочеш у ньому бути.

— Або ким хочеш стати, — тихо додала Емілі. У кутику її вуст майнула усмішка.

— Друга складніша, — Мері постукала пальцем по скатертині. — Світло… Може, це про віру? Або про перше кохання? Коли тебе вперше по-справжньому побачили.

Леді Маргарет лише тихо хмикнула.

— Або про обов'язок, — спокійно сказала вона. — Світло часто знаходить людину там, де вона має залишитися, а не там, куди їй заманеться бігти.

Еліан опустив очі в чашку. Усмішка на губах залишилася, але стала іншою.

— Усі версії гідні уваги, — мовив він. — Я й сам іще не певен, яка з них ближча до правди.

Мері вже відкрила рот, щоб заперечити й довести свою версію, коли з холу долинув стукіт у двері.

— Крістофер, певно, прийшов раніше! — миттєво перемкнулася вона. У її очах знову спалахнула цікавість.

Еліан теж на мить подумав про Крістофера, але відразу відкинув цю думку. Той мав прийти по обіді.

Ще вчора, після повернення з Голіруда, Еліан передав містерові Кроуфорду листа й попросив доставити його до маєтку наступного ранку. Кроуфорд погодився допомогти, але попередив, що доведеться подбати про належний вигляд конверта. Еліан сам підготував текст, а решту вони узгодили заздалегідь: лист мав виглядати як офіційне повідомлення, достатньо переконливе, аби пояснити його раптовий від'їзд.

Тепер настав час побачити, як ця вигадка прозвучить уголос.

Двері вітальні прочинилися.

— Містере Грейс, — озвався з порога турботливий голос місіс Кейтлін. — Вам лист. Від Королівського географічного товариства. З позначкою «Терміново».

Вона тримала конверт на таці. Темно-червоний сургуч із чітким відбитком надавав йому вигляду справжнього офіційного повідомлення.

Емілі й Мері перезирнулися. Леді Маргарет відставила чашку.

— Терміново? — перепитала вона. — О такій годині?