⚜️65.

Глава 65.

Ард-Лір, університетський пансіонат. Поки він учиться забувати

Ранок був ясний, як усі попередні ранки. За вікном звично пропливали аерокари, у коридорі хтось сміявся, а з кухні пахло хлібом і цитрусовою заваркою. Світ Ніреї не вдягнув жодної жалоби. Він просто рутинно тривав.

Вона вже сиділа за письмовим столом, коли Ліарен лише протерла очі, а Селіна, перекидаючи ковдри, шукала комунікатор, з яким заснула.

Перед нею лежав зошит.

Не щоденник Елеонор — той лишався в професорки Айрени Талвей. Свій. Відкритий на середині. Дата. Точка. Година. Результат. Уже сьома сторінка дрібних рядків:

«Голір. Вечір. Холодний слід. Немає.
Ард-Шуіл. Поріг. Порожньо.
Вежа. Механізм. Платформа. Немає.
Голір. Знову. Вітер. Немає.»

Поруч — світлописи з архіву, копії креслення Еліана, окремий аркуш із двома півколами. Нірея водила олівцем по датах не як дівчина, якій болить, а як та, хто шукає помилку в досліді.

— Ти знову не спала, — тихо сказала Селіна.

— Спала. Мало. — Нірея не підвела очей. — Айрена каже, орбіти ще близько. Отже, не небо винне. Винна дія.

Ліарен опустилася на край ліжка з чашкою.

— Ти звучиш як вона.

— Добре, — відповіла Нірея. — Бо розпач уже був. Він нічого не відкрив.

Вона перегорнула сторінку й поставила нову позначку на сьогодні. Не просто «якщо пощастить». А цілий розклад. Зранку — бігом до Талвей, звірити вирваний фрагмент про «рівне обертання». Після пар — Вежа, не як місце зустрічі, а як механізм: чи збігається його цикл із тим, що записано в зшитку. Увечері — Голір. Знову. І не сама.

— Ми йдемо з тобою, — сказала Селіна, побачивши це краєм ока.

Нірея кивнула.

За вікном пансіонату Ард-Лір блищав звично й тепло. Десь далеко, у світі, якого вона ще не бачила, міг, напевно, падати сніг. Міг хтось відвідувати театр. Могла грати музика, від якої болить.

Натомість Нірея не здавалася. Закрила зошит, вклала світлописи в сумку й підвелася, готова йти. Казка могла скінчитися для одного. Але вона ще не підписувала для себе цей фінал.

На першій же перерві між парами Нірея була в Талвей.

— Панно Ніреє, ви ходите сюди щодня.

Цього разу професорка не приховувала роздратування.

— Вибачте, але дослідження, здається, зайшли в глухий кут. Їй-богу, бачать зорі й усі орбіти небесні, я щиро хотіла вам допомогти. Але мої можливості не безмежні.

— Але ви допомагаєте.

Нірея підійшла ближче.

— І я тут подумала, що ми могли дещо пропустити.

Вона вийняла світлопис Еліанової карти.

— Вежа Морського Світла, обсерваторія Ард-Шуіл і парк святого Голіра — лише три місця, які мають відповідники на цій карті. Але є ще четверте.

Айрена Талвей помітно зацікавилася.

— Тут воно позначене як крипта Адвокатес-Лібрері. Ми там ще не перевіряли. Ба більше — ми навіть не знаємо, де це в нашому світі.

Професорка уважно схилилася над світлописом. Роздратованість — наче рукою зняло.

— Саме там Еліан і знайшов щоденник Елеонор Кемпбелл. Той, що лежить у вас на столі.

— Отже, його звати Еліан, — суворо зиркнула Айрена поверх окулярів. — Здається, я починаю розуміти вашу наполегливість, панно Ніреє.

Тон трохи м'якшав. На обличчі промайнула легка усмішка.

— Так. Еліан Грейс. Картограф і дослідник. Він був в усіх чотирьох місцях. У трьох ми зустрічалися. У четвертому, яке в його світі вважали втраченим і майже неіснуючим, він і знайшов цей щоденник.

Айрена довго дивилася на карту. Потім мовчки присунула до себе щоденник Елеонор, відкрила форзац і поклала його поруч із позначкою крипти. Пальці зупинилися не на рядку — на тонкому контурі, який Нірея досі приймала за пляму чорнила: арка, під нею сходи, і знову два півкола.

— Це не бібліотека в звичайному сенсі, — тихо сказала вона. — Принаймні не та, що на планах Ард-Ліра.

Нірея подалася ще ближче вперед.

— Тобто ви знаєте, де це?

— Знаю, де це може бути. Під західним крилом університетської друкарні та книгозбірні є Домхан-Тасгал. Офіційно це архів закритих фондів. Але під ним є ще один ярус. Його немає в університетських каталогах. Доступ мають лише старші зберігачі. І я.

Вона закрила щоденник, але руку лишила на палітурці.

— Елеонор не просто позначила вулицю назвою. Вона позначила конкретні двері. Але, гадаю, без цієї книги туди можна спуститися й побачити лише полиці. З нею — можливо, побачите межу.

— Коли? — спитала Нірея одразу. Її очі загорілися.

Айрена подивилася на неї довго.

— Не вночі й не натовпом. Давайте після останньої пари. Ви, можливо, Ліарен і Селіна. Але більше ніхто. Без розмов у коридорі. І без надії, панно Ніреє, що він уже чекає там унизу. Сховище може відкрити слід. Але необов'язково людину.