⚜️55.

Глава 55.

Розпач

Сніг ударив у обличчя раніше, ніж він зрозумів, що дверей уже немає. Замість теплого вечора Ард-Шуіла — мороз Калтон-Гілла. Замість світлого купола — темна, облуплена обсерваторія. Замість її кроків попереду — тиша й дрібний хрускіт під підошвами.

Еліан обернувся. Але Ніреї не було. На снігу біля порога лежала динамо. Темна, згасла, з тонкою памороззю на склі. Ще мить тому її тримали живі руки. Тепер метал був наче мертвий, як викинута річ.

— Ніреє…

Він упав на коліна так різко, що холод миттю пройшов крізь тканину штанів одразу до кістки. Руки тремтіли, коли він схопив машину. Сніг сипав за комір. Вітер різав щоки. Він крутнув ручку раз. Вдруге. Сильніше, майже з ненавистю до власної безпорадності. Світло блимнуло. Ненадовго. Жовте, рване, як його власне дихання.

І в цьому спалаху він побачив її.

Нірея стояла на порозі літнього Ард-Шуіла, ще обернена до дверей, які для неї, певно, лишалися відчиненими в її вечір. Волосся здіймав той самий теплий вітер. Очі були великі й повні жаху.

— Еліане! — гукнула вона. Голос дійшов ніби крізь товщу води. — Еліане!

Він подався вперед, усе ще на колінах, машина в руках.

— Я тут! Ніреє, я тут!

Вона вже шукала його поглядом, уже розуміла. Простягнула руку в порожнечу, яку він не міг тепер перейти.

— У парку Голіра! — крикнула вона. — Завтра! У парку Голіра!

Світло рвонуло й згасло.

Знов був тільки сніг. Темні, старі двері. Його власний зірваний подих. На повіці виступила сльоза й одразу стекла щокою до губ — солона й холодна.

Еліан ще раз крутнув ручку. І ще. Маховик коротко ожив і знову завмер, наче вичерпав останнє тепло її долоні. Більше нічого не відкрилося. Жодного купола. Жодного голосу.

Він притиснув динамо до грудей і схилився над нею, не в силах підвестися. У вухах усе ще стояло її «завтра». Парк Голіра.

Він повторив це крізь зуби, щоб не розгубити. Потім повільно, важко підвівся. Сніг уже засипав сліди колін. Единбург лежав унизу білими дахами, чужий і тісний. У портфелі не було її світлописів. У руках — лише згасла машина та обіцянка, викрикнута крізь розрив світів.

Еліан витер лице рукавицею, зав'язав кашне тугіше й рушив з пагорба. Не додому навіть. Просто геть від цих дверей, які щойно відмовили їм обом.

Може, завтра. У парку Голіра. Якщо орбіти ще дозволять.

А поки що він ішов, не знаючи куди.

Вечірні вулиці запалювалися бурштином ліхтарів. Світло золотило засніжені тротуари, і місто на мить ставало схожим на казку, яку малюють на різдвяних листівках. Від кав'ярень і таверн пахло випічкою, кавою й тютюном. Десь за шибкою сміялися. Десь брязкала ложка об чашку.

Та йому не хотілося нічого з цього.

Хіба бурштинове світло ліхтаря могло замінити її погляд? Хіба свіжий хліб з вітрини міг бути смачнішим за коржі з її рук — теплі, з медом, відламані просто в архіві між двома світами?

Еліан ішов важко, майже всліпу. Портфель бив об бік. Динамо в ньому вже не гуділа. Лише холонула, як камінь.

Здається, хтось привітався. Здається, на протилежному боці вулиці чоловік підняв руку, ніби впізнав його. Еліан не зупинився. Не міг. Кожен зайвий голос був образою тій тиші, у якій ще лунало її «у парку Голіра».

А що, як це було востаннє?

Думка прийшла не різко. Вона просочилася, як холод під пальто. Що, як орбіти вже почали розходитися? Що, як рік зближення догорає, і наступний шанс прийде через десятиліття? А може, й не через одне. Вона лишиться в Ард-Лірі. Він — у цьому снігу. І навіть якщо обоє доживуть, то вже будуть іншими людьми. З іншими зимами в очах.

Від цього в грудях стало так важко, що ноги раптом відмовилися йти.

Він зупинився посеред хідника. Сніг падав йому на кашне, танув на губах. Люди обходили його, бурмочучи щось невдоволене. Еліан стояв і тримався за ремінь портфеля, наче тільки він ще тримав його у власному столітті.

«Завтра», — сказав він майже беззвучно.

Слово було невимушене, звучало майже по-дитячому. Але іншого в нього не було.

Він змусив себе ступити ще раз. Потім ще. Ще не в бік маєтку навіть, а туди, де за темними кварталами починався Голіруд. Не зараз заходити. Лише побачити здалеку дерева в снігу. Переконатися, що місце існує. Що воно не розчинилось разом із нею.