⚜️52.

Глава 52.

Майже звичайно

Нірея підійшла ближче.

Еліан дивився на неї так, наче бачив уперше. І водночас так, неначе саме цього вигляду чекав від самого ранку, від першого снігу за вікном маєтку. Він не відводив очей. Лише пальці самі стиснули край портфеля.

— Вітаю, — тихо сказала вона й трохи зніяковіла від власного голосу. Занадто буденне слово після всього. — Я відчувала, що ти прийдеш саме сюди.

— Я теж, — відповів він із запізненням. — Тобто… не відчував. Думав. Дуже хотів. А тоді вже йшов і все одно боявся, що помилюся.

Вони замовкли.

Між ними лежало все, що сталося в парку святого Голіра: коротке тепло губ, згасле світло, раптова порожнеча. Наче все вже було сказано тим поцілунком. І наче саме тому тепер не знали, куди подіти руки, погляд, навіть подих.

Нірея поправила пасмо за вухо. Еліан відступив на півоберта до столу, ніби боявся стати надто близько. Потім так само невпевнено наблизився знову.

— Дивись, — нарешті промовив він, щоб заповнити тишу хоч чимось зрозумілим. — Я навчився користуватися цією голограмою.

Він обережно провів рукою над панеллю. Два півкола розгорнулися в повітрі, поруч спливли старі копії плит і уривки карт.

Нірея ступила ще на крок. Її плече майже торкнулося його рукава.

— Навчився, — повторила вона м'яко, із теплом. — І ніхто не спитав, звідки ти?

— Спитали, — зізнався він. — Я сказав, що з Ард-Ейра. І що я художник. Кресляр. Потім майже назвав гіда «сіром».

Нірея тихо пирснула, прикривши рот долонею. Сміх вийшов короткий, знервований і дуже потрібний.

— Отож бо, — прошепотіла вона. — Ти тепер наче серед своїх.

Еліан усміхнувся кутиком губ. Усмішка вийшла винна.

Нірея спустилась поглядом на його обличчя, потім на портфель, потім знову на нього.

— Ти не голодний? — раптом спитала. — Я взяла з університетського буфету кілька коржів і ось — фрукти. Не знала, скільки тобі доведеться чекати.

Він кліпнув, наче питання було складніше за будь-яку мапу.

— Голодний, — чесно сказав він, не соромлячись. — Але не лише за цим.

Щоки Ніреї злегка потеплішали. Вона швидко відвела очі до сумки, ніби там було безпечніше.

— А де твоя динамо?

Еліан обережно підняв відкидний клапан портфеля. Усередині, між аркушами карт і олівцями, лежала його динамо-машина. Маховик уже обертався мляво.

— Тут, — шепнув він. — Увесь ранок.

Нірея вирячилася.

— То ти весь цей час крутив її в портфелі? І ніхто не бачив?

— Майже ніхто. Один студент вирішив, що в мене клинить старий комунікатор. Ретро, — сказав він.

Вона стримала сміх, але очі вже сміялися.

— Ану дай. Я крутитиму її, як завжди під час наших зустрічей.

Еліан подивився на її простягнуту долоню довше, ніж треба. Потім тихо кивнув і переклав динамо. Їхні пальці зустрілися на холодній ручці. Обоє це відчули. Обоє зробили вигляд, що зараз важливіший механізм.

Нірея сіла на край стільця боком до столу, поставила машину на коліна й почала рівно, звично крутити. Світло в її рухах було спокійнішим, ніж у нього. Упевненішим.

— Так краще, — сказала вона майже пошепки. — Ти хоч поїси. І не виглядатимеш так, неначе ховаєш у портфелі живу істоту.

Еліан сів навпроти. Дістав з її сумки паперовий пакет із коржами — теплими ще, з медом і горіхами — і яблуко з тонкою золотавою шкіркою. У архіві пахло папером і металом, а тепер ще й хлібом.

Він відкусив і заплющив очі на мить.

— У моєму світі сьогодні випав перший сніг, — сказав раптом тихо.

Нірея не перестала крутити ручку.

— А в мене сьогодні повіяв твій вітер, — відповіла вона. — Прохолодний. Незвичний.

Вони знову замовкли. Але тиша вже була інша. Не порожня. Просто обережна.

За стелажами хтось перегортав світлописи. Голограма над столом усе ще тримала два півкола. А між ними, зовсім близько, сиділи двоє, які ще не вміли говорити про поцілунок — і вже не вміли бути одне без одного.

— Я думав про тебе.

Еліан меланхолійно опустив погляд. Потім повільно підвів його — просто до її блакитно-сірих очей.

— Я думав, чи є у твоєму світі зима. Сніг. Чи буває в Каледорії мороз і хуртовина. Чи тільки літо й тепло.

Нірея крутила ручку рівно, не збиваючи ритму. У куточку губ з'явилася тиха усмішка.

— Зими в нас майже немає, — сказала вона. — Принаймні такої, як ти описуєш. Небо довго тримає світло, повітря м'яке, дощі теплі. Сніг… звичайні люди бачать його хіба на світлописах.

Еліан слухав, не відводячи очей.

— Але не скрізь, — додала вона після паузи. — Далеко на півдні височать гори Беанн-Сіара. Там уже інший клімат. Вітер гостріший, а взимку на перевалах справді лягає сніг. Іноді навіть на кілька тижнів.