⚜️50.

Глава 50.

Серед своїх

Еліан штовхнув важкі потерті двері старої обсерваторії. Вони відчинилися з уже знайомим скрипом. Усередині було темно й холодно. Подих одразу став білою парою. Тут усе було так само, як минулого разу: пил, порожнеча, важкі телескопи в запилених шкіряних чохлах, місцями вкриті інеєм.

Він дістав із портфеля динамо-машину й почав енергійно крутити ручку. Спочатку нічого не змінилося. Лише жовте електричне світло вихоплювало з темряви облуплені стіни й його власну пару.

Він пішов далі, не зупиняючись.

Аж раптом повітря стало теплим.

Занедбані стіни посвітлішали, вирівнялися, наче хтось зняв з них роки запустіння. Зверху, з купола, полилося рівне денне світло. На стінах ожили знайомі рухомі зображення: планети, орбіти, зоряні схеми. «Світлописи», — згадався йому голос Ніреї.

Еліан завмер лише на мить.

Далі, у центральному залі, уже стояв невеликий натовп. Люди уважно слухали гіда. Той змахував руками, і зображення на стінах змінювалися слідом за його словами: історія обсерваторії Ард-Шуіл, перші зорезнавці Каледорії, старі карти неба.

Ховатися не було сенсу. Якщо ховатися — Нірею він так не знайде.

«Але куди подіти динамо?»

Якщо крутити її просто серед людей, його вважатимуть диваком. Або гірше.

Він ще раз сильно розкрутив ручку, швидко сховав машину до портфеля і — на диво — нічого не зникло. Ард-Шуіл лишився. Світла динамо вже не було видно, лише тихе гудіння маховика й легка вібрація біля стегна. Портфель він навмисне не застібнув: відкидний клапан трохи відхилився, а права рука могла час від часу непомітно підкрутити механізм.

Виглядало, певна річ, кумедно. Але працювало.

Еліан набрався духу й підійшов до групи. Спочатку на нього ніхто не звернув уваги. Лише один молодий чоловік окинув його коротким поглядом і одразу повернувся до гіда, ніби навмисне не бажав порушувати особистий простір.

Еліан став з краю й слухав.

Екскурсія виявилася довгою й напрочуд докладною. Ніхто не відсторонився. Ніхто не спитав, хто він і звідки взявся в цьому темно-синьому пальті, з кашне й важким портфелем. Усі дивилися на небо, яке ожило на стінах.

Наприкінці гід — невисокий старший чоловік із сивим хвилястим волоссям, короткою борідкою й світлим вишитим камзолом — обвів групу поглядом і раптом підійшов просто до нього.

— Звідки будете, молодий чоловіче?

Еліан відчув, як серце впало кудись униз, а в горлі став колючий клубок.

— З Ард-Ейра, сір… себто… пане, — виправився він похапцем.

Слово «сір» уже вилетіло. Міста, крім Ард-Ліра, Ард-Шуіла й Ард-Ейра, з якого була сама Нірея, та самої Каледорії, він просто не знав.

— З околиць, — швидко додав. — Ніколи раніше не був тут, в обсерваторії.

Гід злегка всміхнувся.

— Подобається?

— Дуууже.

Той примружився.

— А що ви тримаєте руку в портфелі?

Еліан відчув, як тонкою цівкою піт стік по спині. У портфелі саме почало стихати гудіння.

— Шукаю свій комунікатор, пане, — видавив він якомога спокійніше. — Хочу зробити кілька світлописів.

Гід кивнув, ніби це було найзвичайніше пояснення у світі.

— Тоді краще он там, біля купола. Світло рівніше. І не пропустіть західну галерею. Там сьогодні відкрито архів перших зорезнавців.

— Дякую, пане.

Еліан вклонився трохи глибше, ніж треба, і лише потім зрозумів, що в Каледорії так, можливо, теж не кланяються. Але гід уже відійшов до наступних відвідувачів.

Він повільно видихнув.

Правою рукою обережно підкрутив ручку в напіввідкритому портфелі, наче справді шукав комунікатор, і рушив слідом за групою до світлого купола.

Саме цієї миті він відчув себе на своєму місці. Наче серед своїх. Принаймні поки маховик ще крутився.

За мить процесія екскурсантів рушила коридором далі.

— Ось тут займаються наші студенти, — сказав гід, показуючи рукою на аудиторію за великим панорамним вікном.

За склом ряди піднімалися амфітеатром. На кожній парті мерехтіли світлописи, хтось плавно водив пальцем по повітрю, розгортаючи схеми орбіт, хтось схилився над тонкими аркушами, схожими на ті, що колись самі змінилися в руках Еліана. Викладач біля нижньої панелі говорив спокійно, майже не підвищуючи голосу, і все одно його було чути всьому залу.

Еліан затримався.

Екскурсія пішла далі. Кроки й голоси розтанули за поворотом. Він ще секунду стояв біля скла, ніби звичайний відвідувач, якому просто цікаво подивитися, як вчаться в Каледорії. Потім обережно підкрутив ручку в портфелі, ковтнув повітря й відчинив бічні двері.