⚜️49.

Глава 49.

Куди далі?

Після візиту до професорки Айрени Талвей питань стало не менше, а більше. Дівчата йшли коридором до аудиторій уже не так бадьоро, як зранку. Навколо ще гомоніли студенти, десь дзвеніли комунікатори, а великий механічний глобус зоряного неба повільно обертався в холі, наче нічого не змінилося. Але між ними трьома повисла інша, важча тиша.

— Ви теж це помітили? — раптом перебила мовчазну ходу Селіна.

— Помітили що? — тихо перепитала Нірея. — Бо мене насторожує багато чого. І майже нічого з того я не очікувала побачити й почути.

Селіна зупинилася, розвела руками й змусила подруг теж зупинитися.

— Як Айрена замовкла, коли дивилася на той напис у книжці з порепаною палітуркою. У тих університетських записах, яким понад чотириста років.

Нірея звела брови.

— Чекай, Селіно. Ти хочеш сказати, що вона щось приховує?

— Так.

— Ага, — одразу підхопила Ліарен. — Я бачила вираз її обличчя. Здається, вона второпала, що ми знайшли щось важливе, і тепер хоче, щоб уся слава від відкриття дісталася лише їй.

Нірея й Селіна перезирнулися. Потім обидві повільно перевели здивовані погляди на Ліарен.

— А що? Хіба ні? — знизала та плечима й тихенько хіхікнула, побачивши, що подруги її не підтримали.

— Ні, — коротко сказала Селіна. — Це не слава. Це щось інше.

Нірея мовчки кивнула. Вона теж це відчула. І дійсно, це не було схоже на жадібність чи на честолюбство. А радше на раптову обережність. Ту мить, коли в очах Айрени зник звичайний дослідницький блиск і з'явилося щось дуже старе — майже страх.

— Вона сказала, що ніхто не зміг перекласти той запис, — тихо мовила Нірея. — Але дивилася так, ніби слова все ж зрозуміла. Або принаймні впізнала їх.

Ліарен зітхнула й уже серйозніше поправила сумку на плечі.

— Тоді найближчим часом нам не варто йти до неї з запитаннями. Хай порівнює з архівами, як обіцяла. А ми поки не розповідаємо нічого зайвого.

— Про Еліана — тим паче, — додала Селіна майже пошепки. — І те, що щоденник приніс саме він.

Нірея лише стиснула ремінь сумки. Ім'я прозвучало так, наче хтось раптом відчинив вікно в інший світ. Це було і природно, і незвично водночас. У грудях одразу стало тісніше.

Вони дійшли до аудиторії майже мовчки. Заняття того дня здавалися Ніреї далекими й розмитими. Викладачі пояснювали складні формули, говорили про орбітальні зміщення й старі зоряні каталоги, світлописні схеми мерехтіли над дошкою, а вона все одно бачила лише ті два півкола. Одне навпроти одного. І обличчя Айрени, коли та поклала долоню на щоденник Елеонор.

Після пар вони знову зібралися біля широких кам'яних сходів.

— Що далі? — прямо запитала Ліарен. — Чекаємо, поки професорка щось скаже?

Селіна похитала головою.

— Чекати можна довго. А символи вже збіглися. І щоденник уже в неї.

Нірея дивилася кудись повз них — на світлі арки університету, за якими піднімалися аерокари. Дув легкий вітерець. Але якийсь прохолодніший, незвичний. У Ард-Лірі небо майже завжди було таким ясним, а повітря — м'яким, що цей прохолодний подих здався їй наче з іншого світу. Зі світу Еліана.

— Я не знаю, що тепер мені робити далі, — раптово мовила вона замислено. Погляд був розгубленим. — Ми не домовилися з ним про зустріч.

— От такої, — вирячила здивовані очі Ліарен. — І як тепер ви збираєтеся продовжити те, що почали?

— Та ну тебе, — показово пирхнула Нірея, закотивши очі.

Ліарен зробила невинний вигляд і тихенько хіхікнула.

— Зачекайте, — тоді серйозно мовила Селіна. — Давайте разом подумаємо, куди він може піти. Подумаймо, як він.

Дівчата враз стали серйозними.

— На Вежі Морського Світла ви вже зустрічалися, — почала загинати пальці Селіна. — Так?

— Так, — хором відповіли Нірея й Ліарен.

— У парку святого Голіра — також?

— Так, — кивнула Нірея.

— І там цілувалися, — втрутилася Ліарен, хіхікнувши, як завжди.

— Не починай, — фиркнула Нірея.

— Тоді залишається Ард-Шуіл. Усе просто, — продовжила Селіна, переможно всміхнувшись. — Я думаю, він піде саме туди.

Нірея примружилася.

— Ти думаєш, що він точно піде саме туди?

Селіна не відповіла. Лише повільно, упевнено кивнула.

І тоді Нірея згадала Вежу Морського Світла. Парк святого Голіра. Поцілунок, після якого світло згасло. І ту дивну, майже фізичну впевненість, яка з'явилася ще вранці: якщо він шукатиме її сьогодні — то не навмання. Калтон-Гілл у його світі вже одного разу відкрив шлях саме до Ард-Шуіла.

— Тоді я таки піду туди, — з впевненістю сказала вона, трохи підвівши підборіддя.

Ліарен переглянулася з Селіною.

— Ми підемо з тобою.