⚜️48.

Глава 48.

З першим снігом

Еліан ще кілька хвилин стояв біля вікна, дивлячись, як сніжинки повільно кружляють у ранковому повітрі. Білий покрив уже досить щільно ліг на бруківку, на голі гілки дерев і на кам'яну огорожу маєтку. Світ здавався тихішим, ніж звичайно. Навіть листопадовий вітер, який ще вчора стукав у шибки, сьогодні лише обережно шелестів.

Він поспіхом умився холодною водою, поголився і вдягнув свіжий темно-сірий костюм, який місіс Кейтлін завбачливо залишила на стільці — випраний, випрасуваний і з ледь помітним запахом лаванди. Портфель з картами й динамо-машиною лежав на письмовому столі. Еліан кинув на нього короткий погляд, але не торкнувся. Не сьогодні. Принаймні не зараз.

Спустившись сходами, він одразу відчув запах свіжої кави, смаженого бекону й гарячої вівсяної каші, яку леді Маргарет полюбляла їсти з медом. У їдальні вже були розкладені прибори, але леді Маргарет не сиділа за столом, як звично. Вона стояла біля високого вікна, злегка прочинивши важкі фіранки, і дивилася надвір.

За вікном, на засніженій галявині перед маєтком, бігав, борсаючись у пухкому снігу, великий шотландський хорт — довгоногий, сивошерстий, із вузькою мордою й розумними очима. Старий двірник містер Стів повільно змахував широкою мітлою з кам'яних сходинок, час від часу кидаючи на пса короткі, сухі зауваження. Пес, якого звали Аргайл, лише радісно гавкав у відповідь і крутився колами, підкидаючи сніг лапами.

— Доброго ранку, леді Ешфорд, — тихо привітався Еліан. — З першим снігом!

Леді Маргарет не одразу відвела погляд від вікна. На вустах її грала легка, майже дівоча усмішка.

— Дійсно, добрий, Еліане, — відповіла вона нарешті. — Цей перший сніг… Приємно бачити зміну пейзажу, чи не так?

— Не те слово, — погодився він, підходячи ближче. — Та сірість і той дощ із туманом уже починали здаватися вічними.

Вона тихо засміялася — коротко, стримано, як завжди.

— У Единбурзі осінь уміє бути нескінченною. А потім раптом… ось так. Один ранок — і все змінюється.

Еліан глянув на білу галявину. Аргайл саме звалив містера Стіва з ніг легким, радісним стрибком, і старий двірник, бурчачи щось собі під ніс, намагався підвестися, обтрушуючи сніг з рукавів.

— Він щороку так радіє першому снігу, — зауважила леді Маргарет. — Ніби знову цуценя.

Вони мовчали кілька секунд. Потім леді Маргарет відійшла від вікна і сіла за стіл.

— Сідайте, Еліане. Кава ще гаряча.

Він сів навпроти. Місіс Кейтлін тихо з'явилася з кухні, поставила перед ним тарілку з беконом і кашею, налила кави й так само тихо зникла.

Леді Маргарет пила свою каву маленькими ковтками, час від часу поглядаючи у вікно.

— Ви сьогодні виглядаєте… спокійнішим, — сказала вона раптом. — Після вчорашнього вечора.

Еліан злегка здригнувся. Він не розповідав їй нічого про кав'ярню. І тим паче — про Нірею.

— Просто… добре виспався, — відповів він обережно.

Вона кивнула, ніби прийняла цю відповідь, але в очах промайнуло щось уважне.

— Я рада. Останніми днями ви були… більше зайнятим. І трохи розгубленим і втомленим.

Еліан мовчки різав бекон. За вікном Аргайл знову кинувся бігти колами, підкидаючи сніг.

Він думав про інше.

Про те, як би Нірея відреагувала на побачене за вікном. Чи сніг у її світі такий самий м'який і білий. Чи взагалі є в Каледорії зимові забави. Він бачив лише тепле золотаве світло над Вежею Морського Світла і зелений парк святого Голіра. Жодного інею. Жодної білої тиші.

А якщо там ніколи не буває снігу? Якщо її світ завжди залишається в якомусь вічному літі?

Тоді він ніколи не побачить, як сніжинки сідають їй на русяве волосся. Ніколи не почує, як вона тихо сміється, коли холодний подих торкається щік.

Еліан поставив чашку і подивився на свої руки. Вони ще пам'ятали, як крутили ручку динамо. Як тремтіли після поцілунку.

— Леді Маргарет, — раптом сказав він. — А ви вірите, що іноді… речі можуть бути пов'язані сильніше, ніж здається?

Вона підняла брови.

— Речі?

— Місця. Люди. Навіть… пори року.

Леді Маргарет довго дивилася на нього. Потім повільно поставила чашку.

— Я вірю, що деякі зв'язки існують поза нашим розумінням, — тихо відповіла вона. — І що іноді варто просто… не заважати їм.

Еліан кивнув. Більше нічого не сказав.

Він доїв сніданок майже мовчки. Леді Маргарет теж на диво не нав'язувала розмови. Коли він підвівся, вона лише тихо додала:

— Одягніть тепліше пальто, Еліане. Сьогодні вітер буде гострішим, ніж здається.