⚜️47.

Глава 47.

У професорки Айрени Талвей

Ранок у пансіонаті видався ясним і прохолодним. Сонце вже піднялося над Ард-Ліром, але повітря ще зберігало нічну свіжість.

Нірея прокинулася раніше за звичайне. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, і слухала, як за вікном пролітають далекі аерокари. У голові все ще крутилися вчорашні слова:

«Можливо, він знайшов слід того, хто вже давно шукав і знайшов шлях між нашими світами».

Вона підвелася, підійшла до столу й обережно торкнулася шкіряної палітурки щоденника Елеонор Кемпбелл. Книга здавалася їй важчою, ніж була насправді.

За плечима позаду почулися голоси.

— Ти вже встала? — мовила майже пошепки Ліарен, заходячи до кімнати з двома чашками.

— Ага, — тихо відповіла Нірея.

Селіна зайшла слідом, тримаючи в руках комунікатор і кілька надрукованих світлописів.

— Тоді добре. Бо і нам не спиться. В професорки Талвей нам треба бути вже за годину.

Нірея лише кивнула.

Вони швидко зібралися. Ліарен, як завжди, говорила більше за всіх, Селіна час від часу кидала короткі, влучні зауваження, а Нірея майже мовчала. Вона тримала щоденник так, неначе той міг зникнути будь-якої миті.

Коли вони вийшли з пансіонату, місто вже прокидалося. Світлописні екрани де-не-де на будинках мерехтіли новинами, аерокари піднімалися в повітря, а вулицями йшли студенти до університетів.

— Ти хвилюєшся? — раптом спитала Селіна.

Нірея знизала плечима.

— Трохи. Не стільки за себе, скільки... за те, що ми можемо дізнатися.

Ліарен пирхнула:

— Або не дізнатися. Айрена іноді вміє слухати так, що після цього хочеться мовчати ще тиждень.

— Зате вона єдина, хто може щось зрозуміти з цих символів, — відповіла Нірея.

Вони підійшли до старої університетської будівлі, що височіла над площею кількома світлими кам'яними ярусами. Її фасад прикрашали високі арки, кришталеві вставки у вікнах і тонкі металеві конструкції, які з'єднували верхні поверхи між собою.

Над центральним входом мерехтів напис:

Факультет природничих закономірностей і зорезнань.

Важкі дерев'яні двері з мідними вставками відчинилися напрочуд беззвучно. Щойно дівчата переступили поріг, перед ними відкрився просторий хол. Студенти поспішали коридорами, хтось обговорював результати останніх досліджень, хтось гортав світлописні стрічки на комунікаторах. Біля стіни повільно обертався великий механічний глобус зоряного неба, а над ним рухалися крихітні світлові точки, позначаючи планети й далекі світи.

— Мені завжди подобалося це місце, — тихо сказала Ліарен, задерши голову.

— Ага, ти завжди тут блукала, — зауважила Селіна.

— Це було лише одного разу, — пирхнула Ліарен.

— А тричі? — продовжувала чорнявка.

— Ну гаразд. Це було двічі, — відбивалася білявка.

Нірея слухала і лише усміхнулася. Але щоденник у її руках одразу повернув її до справи.

Вони піднялися широкими сходами на другий поверх і рушили довгим коридором, де на дверях виднілися таблички з іменами викладачів.

Нарешті Селіна зупинилася.

На темній металевій табличці було написано:

Професорка Айрена Талвей.
Зорезнавство. Прадавні мови та зниклі культури.

Ліарен глянула на подруг.

— Ну що?

Нірея міцніше стиснула щоденник.

— Заходимо.

Селіна постукала.

— Відчинено, — почувся з-за дверей спокійний жіночий голос.

Дівчата переглянулися, і Нірея першою натиснула на ручку. Двері відчинилися. Вони ступили до кабінету.

У просторій, світлій кімнаті їх уже чекала професорка Айрена Талвей.

Її висока, струнка, трохи худорлява постава випромінювала впевненість і наукову прецизійність. А трохи сиве, завжди акуратно зібране волосся та пронизливі сірі очі одразу створювали враження, що недбальству й нехлюйству тут немає місця. На столі перед нею лежали кілька розгорнутих світлописів і якийсь старий пергамент.

— Дівчата, вітаю, — коротко привіталася вона. — Сідайте.

Нірея обережно поклала щоденник на стіл.

Професорка Талвей подивилася на нього, а потім на Нірею.

— Це те, про що ви згадували вчора в повідомленні, панно Ніреє?

— Так.

— І ви вважаєте, що це пов'язано з вашими попередніми світлописами з Вежі Морського Світла, Ард-Шуіла й дослідженнями таємничої карти?

Нірея лише мовчки кивнула.

Професорка Талвей повільно відкинулася на спинку стільця. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах з'явився той самий блиск, який з'являвся лише тоді, коли справа ставала по-справжньому цікавою.