⚜️46.

Глава 46.

Не в собі

Я стояв у дверях напівтемної кімнати. М'яке світло абажурів ледь розсіювало темряву. Навколо панував запах старого прілого дерева, диму й чогось солодкого, майже квіткового. За вікном мерехтіли вогні чужого міста.

Посеред кімнати сиділи троє жінок.

Ліворуч — білявка в бузковій сукні. Вона дивилася на мене гостро, майже звинувачувально, і вказувала пальцем. Її обличчя здавалося знайомим, але я не міг одразу зрозуміти, звідки.

Праворуч — чорнява в темно-зеленій сукні з мереживом. Вона сиділа, підперши підборіддя рукою, і дивилася на мене з-під вій. Вуаль була знята, але в очах залишилася та сама глузлива тінь.

А посередині...

Посередині сиділа Нірея.

Тільки інша. Трохи старша. Волосся зібране вільніше, обличчя м'якше, але очі — ті самі. Вона тримала на колінах старий шкіряний зошит і дивилася на мене з тихим, майже сумним інтересом.

Я зробив крок уперед.

— Розповідай, Еліане... — тихо мовила білявка.

— Усе. До найменших подробиць, — додала чорнява.

Нірея злегка нахилила голову.

— Як ти віддавав борги.

Я відчув, як у горлі пересохло.

— Хто ви? — спитав я.

Білявка посміхнулася кутиком губ.

— І не забудь про поцілунок.

— Хто ви? — повторив я голосніше, уже з жахом.

Чорнява повільно випросталася.

— А що тобі це дасть?

— Відповідай! — крикнув я, не втримавшись.

— Я Селіна.

— А я Ліарен, — додала білявка.

Нірея поглянула на мене майже ніжно.

— Вони мої подруги, ти ж знаєш.

Я відступив на крок.

— Вони?..

Серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось розірве груди. Я схопився руками за голову.

— Нііі! Ніреє, нііі!

Я відвернувся й почав тікати. Але ноги були ватяними й не слухалися. Кімната була темна. Холодний листопадовий вітер стукав у шибки. А я не знав, куди йти. Виходу ніде не було. Я лише важко дихав, а серце відлунювало в скронях.

— Ніреє... — прошепотів я хрипко. — Врятуй мене...

Еліан прокинувся від власного крику. За вікном була глуха ніч. Кімната — темна й тиха. Лише холодний листопадовий вітер стукав голими вітами в шибки. Він сидів на ліжку, важко дихаючи, і судомно стискав ковдру в кулаках. Чолом стікав холодний піт, а нічна сорочка прилипла до плечей.

— Ні, ну й присниться ж таке... — прошепотів собі під ніс, зробивши ковток води зі склянки, що стояла на таці з графином біля ліжка. — Краще б мені приснилася сама Нірея. Без отих подруг.

Він знову ліг, вкрившись аж по ніс ковдрою. Серце все ще калатало нерівно. Перед очима ще довго стояли ті три жіночі постаті — особливо Нірея, яка дивилася на нього з чужого сну так, ніби знала більше, ніж мала б.

Еліан заплющив очі й спробував видихнути повільніше.

«Це лише сон», — сказав він собі.
Але спокій не приходив.

Він ще довго лежав у темряві, слухаючи, як вітер шкребе по шибках, і думав про те, як дивно все переплітається: її світ і його, її подруги й ті дві жінки з «Срібного Лебедя», поцілунок і борги, які він навіть не встиг зрозуміти.

А найголовніше — про те, як сильно він хотів побачити її знову. Не в сні. По-справжньому.

Коли він нарешті заснув, сон був уже без образів. Лише глибока, важка темрява.

А вранці все сталося як завжди — і водночас зовсім інакше.

Рівно о сьомій у двері тихенько постукали.

— Пане Грейс, — пролунав приглушений голос покоївки. — Сьома година.

Еліан розплющив очі.

Кімната була залита м'яким, холодним світлом. Він миттю підвівся на лікті. Штори були широко прочинені — вчора ввечері, змучений і розгублений, він навіть не подумав їх закрити.

За вікном усе було білосніжним.

Перший сніг.

Він тихо ліг на дерева, дахи, доріжки й кам'яні огорожі, наче хтось за ніч обережно накрив світ тонким білим покривалом. Листопад уже здавався далеким. Грудень стояв на порозі.

Еліан підійшов до вікна босоніж і торкнувся холодної шибки пальцями. Подих одразу затуманив скло.

Він стояв так кілька секунд, дивлячись на білий сад і тихі сніжинки, що ще повільно кружляли в повітрі.

А потім несподівано для себе усміхнувся.