⚜️40.

Глава 40.

Парк святого Голіра

В очікуванні знову побачити її Еліан набрав повні груди повітря, щоб ще раз гукнути "Ніреє!", та слова так і не злетіли з його вуст.

Він поспіхом почав обертати ручку динамо. Жовтувате світло спалахнуло яскравіше.

На мить перед очима все затремтіло, ніби сам простір зробив глибокий вдих. І наступної миті Еліан уже стояв на тому самому місці, де щойно зник у світі Ніреї.

Серце калатало. Перед очима ще стояла вона. Нірея. Вона йшла йому назустріч. А він майже відчував її погляд. Та щойно світ остаточно прояснився... її вже не було. Лише зелена галявина, храм святого Голіра й лагідне вечірнє сонце.

З грудей Еліана вирвалося лише тихе, переривчасте:

— Ніреє...

Він швидко озирнувся. Нікого. Невже... здалося?

Ні. Не могло здатися. Він бачив її. Вона була тут.

Еліан зробив кілька кроків алеєю, уважно вдивляючись у кожен закуток парку, але було порожньо.

— Може... вона зайшла до храму? — ледь чутно мовив він сам до себе.

І швидко рушив до величних дверей святого Голіра.

— Еліане!..

Голос Ніреї пролунав майже водночас із його зникненням.

— Еліане!

Вона вже майже бігла.

— Невже... твоя динамо цього разу підвела?..

Слова самі зривалися з її вуст, а серце шалено калатало. Ще мить тому він стояв просто перед нею.

Справжній. Усміхнений. А тепер... Нікого.

Вона добігла до того місця, де щойно був Еліан — порожньо. Лише тепле сонячне світло лежало на світлій кам'яній доріжці.

Нірея повільно озирнулася — навколо ні душі. Вітер ледь торкався верхівок дерев.

— Еліане...

Цього разу зовсім тихо, майже пошепки.

Вона заплющила очі.

"Може... він зайшов до храму?"

І майже не вагаючись рушила всередину.

Храм святого Голіра зустрів її тишею — тут, як і завжди, панував спокій.

Останні промені вечірнього сонця проникали крізь високі кришталеві вікна й, заломлюючись у прозорих колонах, люстрах і численних декоративних вставках, розсипалися довкола тисячами різнокольорових відблисків. Вони тремтіли на стінах, склепіннях і підлозі, мов маленькі живі зорі. Здавалося, сам храм дихає світлом.

Та Еліана... не було.

Нірея повільно пройшла центральною навою, кроки тихо відлунювали під високими склепіннями. Вона підійшла майже впритул до святого вівтаря.

І раптом завмерла, стояла нерухомо. Її погляд був звернений до святого вівтаря, та водночас... ніби й ні.

Здавалося, вона дивилася кудись значно далі. Крізь білий камінь вівтаря. Крізь стіни храму. Крізь сам простір. Так дивляться люди під час щирої молитви. Або тоді, коли всім серцем чекають на диво.

Можливо... саме зараз Нірея молилася. Адже важко було знайти для цього більш гідне місце, ніж храм святого Голіра.

Позаду, крізь навстіж прочинені двері, низьке вечірнє сонце щедро заливало храм золотавим світлом.

На сходинках перед вівтарем лежала довга тінь Ніреї. Вона простяглася вперед так рівно й спокійно, що нагадувала людину, схилену в мовчазному поклоні.

Нірея не рухалася.

Еліан увійшов до храму майже беззвучно.

Ручка динамо-машини повільно оберталася в його руці. Тепле жовтувате світло тихо супроводжувало кожен крок. У храмі панувала така тиша, що можна було почути власне серцебиття.

Еліан трохи примружився. Після яскравого вечірнього сонця очі ще не звикли до напівтемряви. Зробив ще кілька кроків і завмер.

Перед величним вівтарем стояла Нірея. Золотаві промені огортали її постать м'яким світлом. На якусь мить Еліанові навіть здалося, що він знову бачить того загадкового абата в білому, який уперше відкрив перед ним цей світ.

Та ні. Це була вона — Нірея.

Жива. Справжня.

Вона стояла нерухомо, не помічаючи його присутності.

Еліан не став кликати. Не хотів порушувати дивовижну тишу, що панувала в храмі. Він лише повільно підійшов ближче.

І саме тоді...

Біля тіні Ніреї на кам'яній підлозі повільно проступила ще одна.

Вона росла. Наближалася. Наче саме світло вирішило намалювати поруч із нею ще одну людську постать.

Нірея не одразу зрозуміла, що змінилося — її погляд повільно опустився донизу.

Вона побачила дві тіні — свою і ще одну. Серце завмерло.

Вона різко обернулася.

— Еліане!..

— Вітаю, Ніреє.

Дівчина кілька секунд просто дивилася на нього, ніби перевіряла, чи він справді стоїть перед нею.

— Куди ти зник?

Еліан винувато усміхнувся.

— Та так... трохи розгубився, — відповів він, піднявши динамо-машину. — Забув, що вона вимагає... постійно уваги.

Нірея ледь закотила очі.

— Ти забув покрутити ручку?

— Угу...

Вона без жодних вагань простягнула руку.

— Дай сюди.

Нірея, як і минулого разу, зовсім безцеремонно вихопила її з його рук і впевнено почала рівномірно обертати ручку.

— Так надійніше.

Еліан всміхнувся.

— Виходить, ти мені вже не довіряєш?

— Довіряю.

Вона усміхнулася у відповідь.

— Але твоїй пам'яті — не дуже.

Вони обоє тихенько розсміялися, і напруження останніх хвилин миттєво розчинилося.