⚜️39.

Глава 39.

Парк Голіруд — святого Голіра

Дорога від майстерні Арчибальда Фергюсона промайнула напрочуд швидко. І невдовзі велосипед Роберта Макферсона вже м'яко котився алеями Голірудського парку.

Еліан зменшив хід і озирнувся довкола. Тут майже нічого не змінилося. Ті самі старі дерева, що пам'ятали не одне століття. Ті самі пагорби. Ті самі кам'яні стежки. Лише сьогодні парк був зовсім іншим.

Минулого разу небо розривалося від холодного осіннього дощу. Вітер жбурляв у обличчя крижані краплі, а руїни каплиці святого Антонія губилися серед густого туману, ніби самі не хотіли бути знайденими.

Тепер усе було інакше.

Низьке листопадове сонце вже схилялося до заходу, але його тепле золотаве проміння ще торкалося верхівок дерев і старого каміння. Руїни каплиці світилися м'яким бурштиновим світлом. Навіть прохолодне повітря здавалося теплішим.

Еліан зупинив велосипед біля старого розлогого дуба. Саме тут. Він пам'ятав це місце.

Обережно спер велосипед об стовбур і машинально перевірив, чи добре тримається портфель із динамо та щоденником.

— Почекай мене трохи, друже... — усміхнувся він, легенько поплескавши долонею по керму велосипеда.

Потім зачинив ключиком замок колеса і повільно рушив знайомою стежкою. Крок за кроком до руїн каплиці святого Антонія.

Його серце билося дедалі швидше від очікування. Навіть втома не відчувалася.

Десь зовсім поруч, тут проходила невидима межа між двома світами.

Минулого разу саме тут він побачив лише дивного абата в білому, який, заплющивши очі, мелодійно щось наспівував. І більше нічого.

Еліан зупинився.

Перед ним у тиші стояли старі кам'яні мури, залиті останнім промінням осіннього сонця.

Він повільно розстебнув портфель. Дістав динамо-машину. Його пальці підсвідомо лягли на знайому ручку. На мить він заплющив очі і почав повільно її обертати.

Тепле жовтувате світло одразу торкнулося затіненого каміння біля його ніг. Воно ніби продовжило промені вечірнього сонця, забарвлюючи холодні сірі брили у м'які золотаві відтінки.

Еліан зробив кілька кроків уперед — нічого. Ще кілька обертів. Знову нічого.

На якусь мить у голові навіть промайнула кумедна думка:
"Невже ти образилася?.. Через те, що я хотів тебе вдосконалити у Фергюсона?.."

Він ледь усміхнувся й продовжив обертати ручку.

І саме тоді... світ навколо почав змінюватися.

Спершу це було майже непомітно. Грубий, потрісканий камінь перед ним ніби ожив. Тріщини одна за одною зникали, а їхнє місце займало витончене різьблення, немов невидимий майстер поспіхом повертав споруді її первісну красу.

Зруйновані стіни здіймалися вгору. Замість уламків поставали стрункі кришталеві колони, прозорі, мов застиглі промені світла. Їх вінчали золоті капітелі, оздоблені тонким рослинним орнаментом, у якому перепліталися гілки, зорі й незнайомі символи.

Над ними ошатно вимальовувалися легкі арки, що підтримували високі склепіння, прикрашені мозаїкою з кольорового скла та полірованого каменю. Сонячне проміння, проходячи крізь кришталеві вставки, розсипалося сотнями теплих золотавих і сріблястих відблисків.

Під ногами замість старої землі простяглася світла кам'яна підлога, складена з плит дивовижної білизни, між якими тонкими лініями мерехтіли золоті візерунки.

Еліан завмер.

Перед ним більше не було руїн каплиці святого Антонія. Перед ним у всій своїй величі постав храмовий комплекс святого Голіра. Величний. Світлий. Майже невагомий.

Попри тишу, що панувала довкола, Еліанові здавалося, ніби сам храм звучить. Не хоровим співом чи передзвонами, а якоюсь невловимою гармонією, народженою світлом, каменем і простором.

Минулого разу він майже нічого не встиг роздивитися.

Побачив лише загадкового абата в білому, дві яскраві лампади на вівтарі... і, розгубившись, одразу припинив обертати ручку динамо.

Сьогодні ж він уперше мав нагоду побачити це дивовижне місце таким, яким воно було насправді. І воно дійсно було дивовижно красивим.

Еліан повільно окинув поглядом просторий храм. На вівтарі, як і минулого разу, рівним світлом горіли два яскраві світильники.

Та цього разу не було ані загадкового абата в білому, ані його дивного мелодійного співу. У храмі панувала тиша.

І Ніреї, яка мала прийти... теж не було.

Еліан ще кілька разів повільно обвів поглядом усе навколо, але було порожньо. Не припиняючи обертати ручку динамо-машини, він рушив до головного входу.

Величезні двері храму були прочинені. Крізь них лилося тепле вечірнє сонце.