⚜️37.

Глава 37.

У Фергюсона

Покидаючи стіни Адвокатес Лібрері, Еліан відчував дивне роздвоєння. З одного боку, пошуки дали результат. Крипта, яку більшість вважала лише старою легендою, справді існувала. А щоденник графині Елеонор Кемпбелл став справжньою нагородою за його наполегливість.

З іншого... сір Реджинальд Кемпбелл. Еліана не полишало неприємне відчуття незавершеності. Старий барон без вагань довірив йому ключ від дверей, за які сам не наважився зайти. А потім так само несподівано зник, не дочекавшись його повернення. Від цього ставало якось не по собі.

Щоденник, що лежав у портфелі, ніби важив значно більше, ніж звичайна книга. Він був не просто старим рукописом. Це була частина історії родини Кемпбеллів.

І хоч внутрішній голос підказував Еліанові поки що не розлучатися зі знахідкою, він твердо вирішив, що обов'язково повернеться до Адвокатес Лібрері й розшукає сіра Реджинальда, аби особисто віддати йому родинну пам'ятку. Ця думка трохи заспокоїла його сумління. Але поки що треба її вивчити й дослідити.

— Агов, візнику! — гукнув він, піднявши руку.

Кінний екіпаж, що саме проїжджав повз бібліотеку, слухняно пригальмував.

— Куди вам, пане?

Еліан на мить замислився. Попереду був Голіруд. Та до вечора ще залишалося кілька годин. Саме стільки, скільки могло вистачити на ще одну дуже важливу справу.

— До майстерні королівського винахідника Арчибальда Фергюсона.

— Буде зроблено, пане.

Візник легенько смикнув поводи. Колеса загуркотіли по старій бруківці, а екіпаж повіз Еліана через усе місто — туди, де серед запаху мастила, дерева й гарячої латуні працював чоловік, якого в Единбурзі одні називали генієм, а інші — добродушним божевільним.

Еліан їхав і ледь усміхався. Бо якщо хтось і міг удосконалити його динамо-машину, то лише Арчибальд Фергюсон.

Кінний екіпаж зупинився перед великою триповерховою будівлею з темно-червоної цегли. Вона зовсім не нагадувала маєток ученого чи садибу. Швидше — стару фабрику.

Над високими арковими вікнами здіймалися дві вузькі цегляні труби, з яких ліниво підіймався сизий дим. Біля широких воріт стояли кілька возів із металевими прутами, деревиною та ящиками, на яких чорніли написи крейдою: «Латунь», «Мідь», «Сталь».

Над входом висіла скромна латунна табличка: «Королівська механічна майстерня Арчибальда Фергюсона».

Еліан розрахувався з візником і кілька секунд просто розглядав будівлю. Звідти долинав рівномірний гуркіт приводних валів, дзенькіт молотків і глухе шипіння пари.

А всередині його зустрів дивовижний порядок безладу.

У першому залі містяни терпляче чекали своєї черги, тримаючи в руках кишенькові годинники, музичні скриньки, астролябії, компаси, швейні машини, підзорні труби та всілякі механічні дива, які час від часу потребували ремонту.

За довгим прилавком кілька молодих помічників уважно записували замовлення й розкладали механізми по полицях.

Далі, за широкою аркою, відкривався зовсім інший світ.

Гриміла кузня, палахкотіли горни. У невеликій ливарні розпечена латунь текла вузькими жолобами у складні форми. Поряд працювали токарні й свердлильні верстати, які приводилися в рух довгими ременями від великої парової машини, встановленої в окремому приміщенні. Під стелею без упину оберталися приводні вали.

Повітря було густо наповнене запахом гарячого металу, мастила, деревної тирси й вугілля. Тут народжувалися не лише нові винаходи. Тут їх випробовували, ламали, переробляли й знову збирали.

Еліан повільно озирнувся.

— Це більше схоже на невелике королівство механіки... — мимоволі прошепотів він.

— Саме так воно і є!

Почувся бадьорий голос звідкись згори. Еліан підняв голову.

На вузькому металевому містку під самою стелею, балансуючи так, наче це була звичайна міська вулиця, стояв худорлявий сивий чоловік у потертій шкіряній жилетці. Його розкуйовджене волосся стирчало в різні боки, круглі окуляри сповзли майже на кінчик носа, а за правим вухом стриміла маленька викрутка. В одній руці він тримав гайковий ключ. У другій — чашку чаю.

— Не рухайся! — раптом вигукнув він.

Еліан завмер.

— Це я не вам.

Після цих слів Фергюсон різко повернувся через плече.

— Г'ю! Якщо ти ще раз тиснутимеш те зубчасте колесо руків'ям молотка, воно образиться і перестане працювати!

Із глибини майстерні почувся чийсь винуватий голос:

— Перепрошую, пане Фергюсон!

— Не мені перепрошуй! Перепрошуй механізму!

Еліан не втримав усмішки. Схоже, чутки про дивакуватого королівського винахідника були... дещо применшеними.

— Добрий день, пане Фергюсон, — чемно привітався він, злегка вклонившись.

Винахідник саме спускався металевими сходами, не випускаючи з рук свого гайкового ключа.

— І вам доброго дня! — усміхнувся він, уважно розглядаючи несподіваного гостя. — Якщо не помиляюся, ми вже колись зустрічалися... Ви ж пан Грейс? Картограф із Королівського географічного товариства?