⚜️36.

Глава 36.

Крипта Адвокатес Лібрері

Коли двері крипти, якої, за всіма переказами, давно не існувало або яка була навіки засипана й забута, повільно відчинилися, Еліан без вагань переступив поріг невідомості.

За його спиною залишилися кам'яні сходи, тиша бібліотеки й сір Реджинальд Кемпбелл, який навідріз відмовився заходити всередину.

Попереду чекала лише темрява.

Еліан повільно і зосереджено обертав ручку динамо-машини. М'яке електричне світло одразу вихопило з мороку просторну кам'яну кімнату.

Посеред неї стояв великий різьблений стіл із п'ятьма важкими канделябрами й недогорілими свічками на них, вкритими павутинням. Довкола були розставлені кілька потемнілих від часу дерев'яних стільців. А у дальньому кутку — вузьке ліжко зі старим матрацом і невелика дубова скриня біля нього.

Жодного вікна і жодної прикраси на стіні. Жодного натяку на те, що це місце колись було частиною бібліотеки чи винного льоху.

Еліан мовчки продовжував оглядати кімнату.

Саме тут... саме в такому місці й могли роками тримати бранку Елеанор Кемпбелл. Отже, все, що говорив барон Реджинальд, — правда.

Він повільно рушив уздовж кам'яних стін, не припиняючи обертати ручку динамо-машини. Білий промінь ковзав по грубій кладці, висвічуючи кожен виступ і кожну тріщину.

Після Файф-Несса, Калтон-Гілла й парку Голіруд він майже був переконаний, що й тут побачить знайоме мерехтіння, дивне світло або бодай ледь помітні обриси іншого світу.

Та цього разу... нічого. Лише холодний камінь і тиша. І ще запах старого дерева та сирості.

Еліан важко видихнув.

— Невже... це все? — тихо прошепотів він собі під ніс.

Його погляд зупинився на дубовій скрині. Це була єдина річ у кімнаті, яка могла приховувати хоч якусь відповідь.

Він підійшов ближче й обережно поклав руку на старі лаковані дверцята. Легкий поштовх — скриня тихо, майже жалібно скрипнула й відчинилася.

Усередині лежали кілька давно вицвілих жіночих суконь, акуратно складені хустки, невелика мереживна шаль і ще кілька дрібниць, які давно втратили своє призначення. І більше нічого.

— Невже тут нічого немає... — пробурмотів Еліан, починаючи обережно перебирати тканини.

Його пальці шарили між шарами старого полотна, аж раптом... у самому дальньому кутку він відчув щось тверде. Серце забилося швидше.

Еліан просунув руку глибше, намагаючись дотягнутися до знахідки. Для цього довелося стати боком до скрині, майже притулившись грудьми до її прочинених дверцят. Саме в цю мить світло динамо впало на внутрішній бік дверцят, і його погляд мимоволі ковзнув по їхній поверхні.

У світлі динамо-машини на потемнілому дереві проступали тонкі, майже стерті часом різьблені знаки.

Він на мить завмер. Повільно наблизив лампу — і сталося щось дивне: знаки й символи почали світитися.

Різьблені лінії, майже непомітні в темряві, раптом почали ледь мерехтіти м'яким сріблясто-блакитним світлом.

Якісь два півкола. Одні були звернені одне до одного горизонтально. Інші — вертикально. Ще інші майже торкалися або були розділені невеликим проміжком. Деякі розташовувалися під різними кутами, наче утворювали цілу систему або невідоме письмо, зміст якого давно загубився серед століть.

— Що це?.. — ледь чутно прошепотів Еліан.

Він обережно провів пальцями по одному зі знаків. Дерево було прохолодним і звичайним на дотик. Та варто було прибрати світло динамо — і символи миттєво згасали, знову стаючи майже невидимими.

Еліан повільно повернув промінь ближче, і світіння знову оживало.

Саме так усе дивно відбувалося при світлі динамо на Файф-Нессі, Калтон-Гілл і парку Голіруд на руїнах святого Антонія. Але цього разу жодного переходу не відкривалося. Лише ці мовчазні знаки, які наче терпляче чекали, поки хтось навчиться їх читати.

Потім його пальці знову намацали в глибині скрині той твердий предмет. Обережно потягнувши його до себе, Еліан нарешті дістав знахідку.

Це була стара книжка в темній шкіряній палітурці. Шар пилу майже повністю приховував її обкладинку. Еліан обережно витер її рукавом... і затамував подих.

Це був щоденник.

Він обережно розгорнув пожовклі сторінки. На першому аркуші акуратним, витонченим почерком було виведено: «Графиня Елеонор Кемпбелл».

— Оце так знахідка... — ледве чутно прошепотів він.

Пальці самі почали перегортати сторінки.

Щоденник виявився надзвичайно охайним. Дати, години, короткі записи — усе було впорядковано так, ніби графиня боялася втратити бодай найменшу подробицю свого перебування в цьому підземеллі.

Перші сторінки розповідали про її ув'язнення. Про холод. Про довгі дні без сонячного світла. Про книги, які інколи дозволяли приносити. Про самотність, що поступово стирала межу між днями й ночами.

Подекуди чорнило було розмите. Наче кілька рядків були написані крізь сльози.