⚜️34.

Глава 34.

Ард-Лір, університетська їдальня

Обідня перерва в університеті Ард-Ліра завжди була найгомінкішою частиною дня.

Простора їдальня наповнилася сотнями студентів. За великими панорамними вікнами коливалися крони сріблястих дерев, а крізь прозорий купол стелі лилося тепле сонячне світло. Десь лунав сміх, хтось жваво сперечався про результати лабораторної роботи, а біля лінії видачі вже вишикувалася довжелезна черга.

Нірея, Ліарен і Селіна зайняли невеликий столик.

Деякий час мовчки їли, наче кожна подумки поверталася до розмови з професоркою Айреною Талвей.

Першою мовчанку порушила Селіна.

— Ну що... тепер ми офіційно втягнулися в цю історію.

Ліарен хіхікнула.

— Не ми. Це Нірея нас втягнула.

— Дякую за підтримку, — удавано образилася Нірея, відламуючи шматочок теплого коржа.

Селіна теж засміялася.

— Ні, серйозно. Якщо вже взялися, треба хоча б правильно розподілити роботу.

Нірея схвально кивнула.

— Саме про це я й думала.

Вона відкрила комунікатор і вивела над столом світлове зображення карти.

— Не будемо бігати всі разом. Так ми лише втратимо час.

Ліарен одразу нахилилася ближче.

— Тоді пропонуй.

— Селіно...

Нірея торкнулася однієї з позначок.

— Ти добре знаєш Ард-Шуіл. Тим більше, там обсерваторія і величезний архів. Подивишся саме місце, зробиш світлописи й перевіриш, чи є щось незвичне.

— Гаразд, домовилися, — кивнула Селіна.

— Ліарен...

Палець Ніреї перемістився до узбережжя.

— Тобі Вежа Морського Світла.

— Із задоволенням, — усміхнулася білявка. — Я давно хотіла туди знову поїхати.

— Зроби якомога більше світлописів. Особливо старих кам'яних конструкцій і написів, якщо знайдеш. Добре?

— Уже записую.

Селіна перевела погляд на Нірею.

— А ти куди?

Нірея майже непомітно затрималася з відповіддю.

— Я...

На мить перед очима виникло усміхнене обличчя Еліана. Вони домовилися зустрітися сьогодні. Саме сьогодні. І саме в парку Голіра. Про це не знав більше ніхто. І не мав поки що знати.

— Я перевірю парк Голіра, — спокійно відповіла вона. — Там найбільше збігів із картою. Почну саме звідти.

Ліарен кивнула.

— Логічно.

— Тоді домовилися, — підсумувала Селіна. — До вечора кожна збирає максимум інформації. А завтра зведемо все докупи.

— І складемо потім звіт для професорки, — додала Ліарен.

Нірея м'яко усміхнулася.

— Так й зробимо.

Вона вимкнула проєкцію карти. Усередині ж відчувала зовсім інше хвилювання.

Її цікавив не лише парк. Її чекав Еліан. І, можливо, нові відповіді, яких не було ні в університетських архівах, ні на старовинній карті.

Після обіду й короткого перепочинку дівчата вирішили не відкладати домашнє завдання до останнього дня.

— До вечора ще далеко, — мовила Нірея. — Якщо кожна перевірить хоча б один об'єкт, завтра вже буде про що говорити.

Усі погодилися.

Ліарен, як завжди, світилася гарним настроєм.

— Тримайте комунікатори ввімкненими, — весело кинула вона через плече, прямуючи до стоянки університетських автівок. — Хтозна... може, саме мене там уже чекає інший картограф. Мій.

— Головне — не загубися, — засміялася Селіна.

— І не закохайся, — додала Нірея.

— Не обіцяю!

Ліарен театрально підморгнула подругам і, сміючись, побігла до найближчої безпілотної автівки.

Вона торкнулася долонею дверцят, і ледь чутно дзенькнув механізм. По латунному оздобленню кузова пробігла тонка блакитна смужка світла, а дверцята плавно відчинилися самі.

— Вежа Морського Світла, — промовила Ліарен, сідаючи всередину.

— Маршрут підтверджено, — відповів приємний жіночий голос.

Автівка майже безшумно рушила.

У місті давно вже ніхто не дивувався безпілотному транспорту. Машини самостійно узгоджували маршрути між собою, оминаючи затори й небезпечні ділянки швидше, ніж це зміг би зробити будь-який водій.