⚜️32.

Глава 32.

Крипта

Потім Кемпбелл несподівано дістав із кишені старий, досить великий, потемнілий від часу бронзовий ключ.

— Ходімо, — кивнув він у бік бібліотеки.

Еліан кліпнув від несподіванки.

— Куди?

— До крипти.

— Перепрошую? — витріщив очі Еліан.

— Ви ж саме за нею сюди прийшли, — спокійно мовив сторож.

— Але пан Мюррей сказав...

— Арчибальд знає про бібліотеку все, — усміхнувся Кемпбелл. — Майже все.

Старий розвернувся і повільно рушив уздовж будівлі.

Еліан не вагаючись пішов слідом.

— Ви хочете сказати, що крипта все ж існує?

— Залежить від того, що називати криптою.

— Вибачте, пане Кемпбелл, але це не відповідь.

— Найкращі відповіді рідко бувають простими.

Вони звернули у вузький провулок між двома старими будинками. Тут було тихо. Навіть шум міста здавався далеким.

Кемпбелл зупинився біля непримітної ділянки стіни. Камінь виглядав таким самим, як і всюди. Жодних дверей, жодних люків. Нічого.

Сторож узяв ключ і вставив у вузьку щілину між блоками. Провернув. І почулося, як десь усередині глухо клацнув механізм. Частина кладки повільно відсунулася вбік.

Еліан завмер.

— Неймовірно...

— Цілком ймовірно, — з легкою усмішкою мовив сторож.

— Але...

— Цій системі понад двісті років.

Кемпбелл узявся за приховану ручку.

— Раніше будували на совість.

За кам'яною стіною відкрилися вузькі сходи, що йшли вниз у темряву.

Старий озирнувся.

— Ну що, містере картографе?

Еліан уже діставав із портфеля свою динамо.

— Я починаю розуміти, чому ви працюєте сторожем.

Кемпбелл тихо засміявся.

— А я починаю розуміти, чому карта привела сюди саме вас.

Еліан провернув ручку, і ліхтар спалахнув рівним білим світлом.

Вони почали спускатися сходами вниз.

Кам'яні сходинки були вкриті пилом. Подекуди зі стель звисали тонкі нитки павутиння. Усе довкола виглядало так, наче сюди не заходили десятиліттями.

— Все ж мені здається, що ви не просто сторож, пане Кемпбелл.

Старий тихо усміхнувся.

— Колись я був бароном.

— Були?

— Титул нікуди не подівся. Просто тепер він мало що означає.

Еліан нічого не відповів.

Реджинальд кілька кроків мовчав, наче вирішував, чи варто продовжувати.

— Я не дуже вірю в прокляття, — нарешті заговорив він. — Але саме з цим місцем і моєю родиною пов'язана одна стара історія. Через неї крипту й зачинили. Частину ходів засипали. А потім і зовсім забули.

— Яка історія? — запитав Еліан.

Світло динамо ковзало по стінах. Камінь тут був значно старішим за той, що він бачив нагорі.

— Більше ста років тому, — продовжив барон Кемпбелл, — одна з моїх родичок закохалася.

— Звучить не дуже страшно.

— Залежить від того, в кого закохатися.

Еліан хихикнув.

— Справедливо.

— Її звали леді Елеанор Кемпбелл.

Реджинальд говорив повільно. Наче не легенду розповідав, а пригадував щось особисте.

— Вона була сестрою мого діда.

— І кого ж вона покохала?

— Молодого гвардійця.

— Тобто не аристократа? — уточнив Еліан.

— Саме це й було проблемою, — відповів барон.

Сходи поволі йшли вниз. Десь далеко внизу чулося крапання води.

— Родина була проти?

— Родина ще вагалася. Але дехто таки був проти.

— І хто ж?

— Її так званий наречений.

Еліан звів брови.

— Наречений?

— Так. Лорд Малькольм Ратерфорд.

Навіть ім'я прозвучало неприємно.

— Багатий? — уточнив знову Еліан.

— Дуже, — відповів Реджинальд. — І надзвичайно впливовий.

— Тобто він був закоханий?

Реджинальд гірко усміхнувся.

— Ні. Він просто не звик втрачати те, що вважав своїм.

Еліан промовчав. Історія ставала дедалі менш схожою на романтичну.

— Коли Елеанор відмовилася від шлюбу, її замкнули тут, у крипті. Формально — для її ж блага.