⚜️31.

Глава 31.

Бібліотека Адвокатес Лібрері

Еліан знервовано ковтнув.

Саме ця думка — що крипти під Адвокатес Лібрері ніколи не існувало — йому не подобалася найбільше. Надто вже точно карта позначала це місце. Так само точно, як Файф-Несс. Так само точно, як Калтон-Гілл. Так само точно, як і каплицю святого Антонія в парку Голіруд.

Ні. Помилка тут виглядала малоймовірною.

— Ви не згодні? — помітив його задуму Мюррей.

— Не знаю, — відповів Еліан.

— Це чесна відповідь.

— Просто мені видається, що всі ці легенди звідкись узялися.

Арчибальд криво усміхнувся.

— А ось це вже думка справжнього дослідника.

Він закрив останню теку.

— Та на жаль, більше я вам нічим допомогти не можу.

— А якщо я захочу оглянути підвали самостійно? — запитав Еліан, глянувши з-під лоба.

Бібліотекар на мить задумався. Потім подивився на годинник і ледь примружився.

— Це залежить від того, наскільки сильно ви вірите в пил, павутиння і повне розчарування.

Еліан невимушено реготнув.

— Значно сильніше, ніж у привидів, пане Арчибальде.

— Тоді, містере Грейс, можливо, нам усе ж варто взяти ліхтар.

— О, у мене є дещо краще.

Еліан поставив портфель на стіл і дістав свою динамо-машину. Арчибальд із цікавістю нахилився ближче, поправивши окуляри вказівним пальцем.

Еліан кілька разів провернув ручку — і лампочка спалахнула рівним білим світлом.

— О! — помітно пожвавився бібліотекар. — Автономне освітлення?

— Можна сказати й так, — задоволено кивнув Еліан.

— Прекрасна річ, — випроставшись мовив Мюррей. — Значно краща за гасові лампи. І вже точно надійніша за батареї.

Еліан лукаво усміхнувся.

"Якби той знав, скільки доводиться крутити цю "прекрасну річ"..." — подумав про себе.

— Тоді ходімо.

І вони обидва рушили до коридору.

Пройшовши кілька дверей, спустилися службовими сходами на нижні рівні будівлі. Повітря тут стало прохолоднішим. Кам'яні стіни зберігали вологу, а подекуди між блоками проглядалися темніші шари старої кладки.

Динамо освітлювала коридор несподівано добре.

— Цікава конструкція, — зауважив Мюррей дорогою.

— Винахід одного знайомого.

— Корисний знайомий.

— Ви навіть не уявляєте наскільки, — хмикнув Еліан.

Попереду почулися повільні кроки.

Із темряви назустріч їм вийшов літній чоловік із охайною сивою борідкою. На ньому був старий, але добротний костюм. А поставі могли б позаздрити й молодші. Він більше нагадував професора чи відставного суддю, ніж сторожа.

— Доброго дня, містере Кемпбелл.

— Доброго дня, пане Мюррей.

Старий ввічливо кивнув. Потім перевів погляд на Еліана.

— Сііір, — протягнув, ледь вклонившись.

— Вітаю, сір, — відповів Еліан.

— Містер Еліан Грейс, — представив Мюррей. — Цікавиться легендою про крипту.

— Ще один зацікавлений?

У голосі сторожа не було ані здивування, ані осуду. Лише легка втомлена усмішка.

— А ви не заперечуєте, якщо ми оглянемо нижні льохи?

— Авжеж ні.

Кемпбелл дістав зв'язку ключів.

— Там усе як завжди.

— Тобто нічого цікавого? — скосив погляд Арчибальд.

— Так, так, — ледь усміхнувся кутиком губ сторож.

— Шкода, — похмуро мовив Еліан.

— Я повторюю це вже років з десять різним допитувачам.

— Дякую вам за вашу працю.

— Не дякуйте завчасно, — трохи примружився Кемпбелл. — У цих підвалах люди знаходять переважно павутиння і розчарування.

— Тоді ми нічим не ризикуємо.

— Тоді бажаю успіхів.

І вони розминулися.

Старий сторож повільно рушив далі коридором, а Еліан із бібліотекарем продовжили йти до підвалу.

— Дивний чоловік, — озирнувшись мовив Еліан.

— Сір Реджинальд Кемпбелл, — відповів Мюррей.

— Сір?