⚜️30.

Глава 30.

Від МакЛауда до Адвокатес Лібрері

Еліан трохи зніяковів від слів МакЛауда. І водночас відчув зовсім несподіване почуття — ревнощі. Йому раптом дуже не сподобалося, з якою уважністю Джеймс розглядав негатив із Ніреєю. Занадто уважно для фотографа. І вже точно занадто довго.

— Хто ця красуня, Еліане? — усміхнувся МакЛауд. — І що це за дивні місця ти нафотографував?

Еліан відразу потягнувся до пластини.

— Усе потім, Джеймсе.

— Ось воно як?

— Наразі я дуже поспішаю, — глянувши на годинник, що стояв на столі, він подався до дверей. — Проявляйте фотографії. Я зайду завтра.

— А загадкову історію залишаєте мені на потім?

— Саме так.

МакЛауд усміхнувся.

— Це жорстоко.

Еліан уже вхопився за ручку дверей, але раптом зупинився й обернувся.

— Це моя дівчина, — випалив, сам не до кінця розуміючи, навіщо це сказав.

Запала тиша. МакЛауд здивовано закліпав. А Еліан відчув, як щоки починають палати.

Тепер уже було пізно забирати слова назад.

— О...

Джеймс перевів погляд на негатив, потім на Еліана. Потім знову на негатив.

— Грейсе. У вас дуже добрий смак.

— Дякую.

— Вона справжня красуня.

— Дякую, дякую.

— Повірте, я знаюся на цьому.

— Я помітив, — усміхнено відповів Еліан.

МакЛауд, випустивши чергову хмару диму, розсміявся. Але обличчя Еліана враз зробилося серйозним.

— Джеймсе.

— Слухаю, друже?

— Я б дуже не хотів одного дня натрапити на її світлину в якомусь салоні Единбурга. Сподіваюся, ви мене зрозуміли?

Усмішка фотографа стала ще ширшою.

— Ось у чому справа, — мовив він крізь зуби, що стиснули сигару.

— Саме так.

— Тобто ви зараз не як картограф говорите?

— Ні.

— Цікаво.

МакЛауд звично відкинувся на спинку стільця.

— Не хвилюйтеся.

— Я намагаюся.

— Повна приватність, друже.

МакЛауд розвів долонями в жесті запевнення.

— Я на цьому добре знаюся теж, повірте.

Еліан кивнув. Вони зрозуміли одне одного без зайвих пояснень. У професії фотографа довіра іноді була важливішою за саму фотокамеру.

— Тоді до завтра?

— Так, завтра.

— Добре.

— Ідіть уже.

— Іду.

Еліан поспішив до виходу. А сміх МакЛауда ще довго лунав за його спиною.

За годину він уже стояв перед Адвокатес Лібрері.

Будівля здіймалася над вулицею суворою кам'яною громадою. Темний фасад, високі вікна, масивні двері, сотні років історії. І десь тут унизу — крипта, про яку згадувала карта. Про яку говорила Нірея. І про яку він сам майже нічого не знав.

— Ну що ж...

Еліан поправив ремінь портфеля, обвівши поглядом стіни.

— Подивимося, що ви тут приховуєте.

Він піднявся сходами і штовхнув важкі дубові двері. Усередині пахло старими книгами, пилом, вітхою деревиною і часом. Саме так, як і повинна пахнути бібліотека, що пережила не одне століття.

На мить Еліан навіть забув про крипту. Бо перед ним відкривалися нескінченні ряди полиць, галереї, читальні зали, старовинні карти, рукописи, нескінченні стоси книг.

Для картографа це місце було майже храмом. І саме тому він не одразу помітив чоловіка, який уважно спостерігав за ним із-за стійки бібліотекаря.

Невисокий, сивуватий, у круглих окулярах, із поглядом людини, яка за десятки років роботи навчилася миттєво впізнавати тих, хто прийшов читати. І тих, хто прийшов шукати неприємності.

— Чим можу допомогти, сір?

Голос його був ввічливим, але дуже уважним.

Еліан усміхнувся. Схоже, пошуки крипти починалися значно раніше, ніж він очікував. Підійшов до стійки.

— Сподіваюся, можете.

Бібліотекар відклав перо й уважно подивився поверх окулярів.

— Залежить від запитання, сір.

— Мене цікавить крипта Адвокатес Лібрері.

На кілька секунд запала мовчанка. Потім чоловік несподівано усміхнувся.

— О, знову вона.

— Перепрошую?

— Ця крипта, — мовив він, зітхнувши. — За останні двадцять років я чув про неї більше історій, ніж про будь-яке інше місце в Единбурзі.