⚜️29.

Глава 29.

Единбург, маєток Ешфордів

Сніданок нарешті добігав кінця.

Леді Маргарет повернулася до ранкової газети, а місіс Кейтлін прибирала зі столу посуд. Еліан подумки вже був десь далеко. Точніше, одразу в трьох місцях. У майстерні МакЛауда. В крипті Адвокатес Лібрері. І в Голіруді. Причому останнє місце чомусь постійно лізло поперед двох перших.

— Ви вже знову кудись збираєтеся, містере Грейс? — почувся голос місіс Кейтлін.

Він підвів голову.

— Звідки ви знаєте?

— Бо ви дивитеся на годинник щохвилини.

— Та ні, лише кожні десять хвилин.

— Але це не робить ситуацію кращою.

Леді Маргарет ледь помітно усміхнулася, опустивши газету.

— Цього разу хоча б повернетеся до вечері? — суворо глипнула поверх окулярів.

— Планую.

— Плануєте чи повернетеся?

— Планую повернутися.

— Це звучить тривожно і невпевнено.

— Леді Ешфорд... перепрошую.

— Не хвилюйтеся. Я вже змирилася з тим, що географи — народ неспокійний.

Еліан повільно підвівся.

— Тоді я вирушатиму.

— Знову йдете до маяка?

— Ні.

— Уже добре.

— До фотографа МакЛауда йду.

— А потім?

— До бібліотеки.

— А потім?

Він на мить замовк.

— Ще не вирішив.

Леді Маргарет повільно склала газету.

— Як скажете, містере Грейс.

І від її усмішки Еліану чомусь стало дуже незатишно. Здавалося, вона вже давно здогадалася, що вечірні плани молодого картографа не мають жодного стосунку до бібліотек.

За пів години він уже крокував вулицями Единбурга.

Небо залишалося похмурим. Вітер тягнув із затоки прохолодою. А місто жило своїм звичним рутинним життям.

Гриміли трамвайні вагони. Поспішали екіпажі. Відчинялися крамниці, таверни. На розі двоє газетярів голосно сперечалися про політику.

Еліан майже нічого з цього не помічав. На плечі висів портфель. У руці — скриня з камерою. А в голові крутилися зовсім інші думки.

Чи вийшли добрими світлини? Чи не зіпсувалися часом пластини? Адже падав такий дощ. Чи справді на них залишилося зображення Ніреї? І чи не виявиться все це прикрою помилкою?

Він пришвидшив крок.

Вивіску МакЛауда було видно ще здалеку. Фотограф цього разу стояв біля дверей майстерні і саме сперечався з кимось із клієнтів.

— Я не чарівник!

— Але ви фотограф!

— Саме тому й не чарівник! — нервово відповідав Джеймс МакЛауд.

Побачивши Еліана, МакЛауд відразу замовк. Потім перевів погляд на скриню. Потім на Еліана. Потім знову на скриню.

— Нарешті.

— Доброго ранку, Джеймсе.

— Для кого добрий?

— Для мене.

— А для моєї камери?

Еліан винувато усміхнувся.

— Вона жива, — підніс скриню вище для наочності.

— Це я бачу.

— І навіть працювала.

— Оце мене й лякає, — відповів МакЛауд, рішуче забираючи у нього скриню.

Обережно відкрив. Побіжно перевірив механізми. Потім полегшено видихнув.

— Гаразд.

— Я ж казав, Джеймсе.

— Не перебільшуйте, Еліане.

— І пластини теж тут.

На цих словах фотограф раптом зацікавився.

— Усі?

— Авжеж усі.

— Тоді ходімо.

Еліан відчув, як серце мимоволі пришвидшилося.

— Будемо проявляти?

— А навіщо ж ви їх принесли? — усміхнувся МакЛауд. — Чи ви думали, що я триматиму вас у невіданні до завтра?

— Ні, — стенув плечима Еліан. — Просто я помітив, що у студії, здається, ще є відвідувачі.

МакЛауд кашлянув і скосив погляд у бік прочинених дверей. У сусідньому приміщенні справді чулося жіноче щебетання. І, здається, Еліан уже впізнав ті голоси.

— Вони вже йдуть, — мовив Джеймс. — Ми якраз завершили. Ще до того, як прийшов той навіжений, що щиро переконаний, ніби я чарівник.

— До речі, а в чому була його претензія?

— Надто довго роблю фотографії, каже.

МакЛауд фиркнув.

— Деякі люди вважають, що варто лише натиснути кнопку — і за хвилину отримати готовий портрет.