⚜️26.

Глава 26.

Ард-Лір, Університетський пансіонат

Дорога назад до пансіонату здалася Ніреї напрочуд короткою.

Можливо, тому що думки весь час були десь далеко від дороги. І навіть далеко від Ард-Ліра і його вечірньої метушні. У руках вона тримала свій комунікатор.

Той самий комунікатор, у якому тепер зберігалося дещо значно цікавіше за звичні світлини навчальних проєктів, конспектів чи краєвидів.

У ньому був Еліан. Справжній. Інакший. Загадковий і трохи незграбний. І, що найголовніше, на записі було зафіксовано, як він буквально зникає просто посеред кадру.

Нірея вкотре відкрила відео і переглянула. Потім ще раз. І ще... Але і на десятому перегляді диво не стало менш дивним. На двадцятому — теж.

— Це вже схоже на одержимість, — пробурмотіла вона сама до себе, ідучи з кошиком.

Комунікатор чемно промовчав.

— І це зовсім не смішно.

Комунікатор знову не заперечив.

Пансіонат зустрів її знайомим теплом і приглушеним гомоном. Десь на верхніх поверхах ще сміялися студенти. Хтось обговорював заняття. Дехто сперечався про результати якогось досліду. Хтось грав на струнному інструменті.

Усе було як завжди. І водночас зовсім не так. Бо сьогодні Нірея поверталася з таємницею. Великою таємницею. Можливо, навіть найбільшою у своєму житті.

Піднявшись на свій поверх, зупинилася біля дверей кімнати. Рука вже потягнулася до ручки й завмерла.

— Ну і як я це поясню?

Запитання було цілком серйозним. Бо за дверима були Ліарен і Селіна. І якщо вона покаже запис... То почнуться питання. Дуже багато питань.

Хто він? Де ти його знайшла? Чому він зникає? Чому він усміхається саме тобі? Чому ти взагалі проводиш вечори на Вежі Морського Світла замість того, щоб готуватися до занять?

На останньому питанні Нірея помітно скривилася.

— Може, не сьогодні?

Запропонувала вона сама собі. Потім відкрила комунікатор і знову подивилася відео. На те місце, де Еліан зникає просто посеред кадру. І видихнула.

— Ні.

Тепер уже пізно. Натиснула ручку дверей. І відразу пошкодувала, що не підготувала якусь переконливу історію.

Бо Ліарен і Селіна були в кімнаті й обидві одночасно підняли голови. А це ніколи не віщувало нічого доброго.

— О-о-о, — протягнула Ліарен.

— Вона повернулася, — підтримала Селіна.

Нірея одразу насторожилася.

— І що?

— І нічого.

— Абсолютно нічого.

— Тоді чому ви так витріщаєтеся?

— Бо ти аж сяєш і всміхаєшся.

Нірея кліпнула.

— І що?

— Уже хвилин десять, мабуть.

— Та невже, — Нірея закотила очі. — Я від сили хвилину як ввійшла.

— Але усміхаєшся.

— Ні.

— Так.

— Та ні ж!

— Так, так, — хіхотіли подруги.

— Ні, вам здається.

— Добре тоді, — кивнула Ліарен. — Хто він?

Нірея застигла.

І відразу зрозуміла дві речі. По-перше, її викрили. А по-друге... Попереду буде дуже довгий вечір.

Підійшла до своєї шафи й почала мовчки переодягатися.

— І чому мовчимо? — не відступала Селіна. — Хіба ми не бачили, що ти взяла он цілий кошик? Наче годувати зібралася цілий гарнізон.

Нірея лише коротко глянула на неї, стиснувши губи.

— І цілу пляшку сонцецвіту, — додала Ліарен. — То був дуже спраглий гарнізон.

Дівчата розсміялися.

Нірея фиркнула.

Потім застрибнула на ліжко, сіла, простягнувши ноги, схрестила руки на грудях і трохи надула щоки, удаючи смертельно ображену.

Подруги перезирнулися.

У кімнаті на кілька секунд запала підозріла тиша.

— Еліан... Еліан Грейс! Його звуть Еліан Грейс! — раптом випалила Нірея.

Селіна й Ліарен одночасно підскочили зі своїх місць.

— Що?!

— Хто?!

За мить обидві вже сиділи на її ліжку по обидва боки.

Нірея навіть не встигла відсунутися.

— Тобто він існує? — першою отямилася Ліарен.

— Звісно існує.

— Той самий дивний хлопець із твого "напевно це був сон"?

— Так.

— Із іншого світу?

— Так.

— І що, його справді звати Еліан Грейс?

— Так!

— І ти знаєш його ім'я?