⚜️25.

Глава 25.

До Единбурга

Виявилося, що механік Роберт Макферсон був людиною слова. Унизу біля маяка справді чекав екіпаж.

Це була не розкішна карета й не поштовий диліжанс, а міцний службовий віз із високими колесами, накритий брезентом від дощу. Поряд нетерпляче пирхав кремезний гнідий кінь.

— Для маякової служби більшого й не треба, — пояснив Макферсон, закидаючи свій важкий ліхтар усередину. — Головне, щоб їхало.

Еліан не став сперечатися. Після доби без сну будь-який транспорт здавався благословенням. Все ж краще, ніж шкандибати пішки до Вейверлі.

Скриня з камерою МакЛауда зайняла майже половину вільного місця. Портфель із картою та замальовками він поклав поруч із собою.

Коли екіпаж рушив, маяк Файф-Несс поволі почав віддалятися. Темна вежа ще деякий час виднілася на тлі моря і хмарного неба, що чим далі, тим більше зливалися в один сіро-сталевий фон.

Потім вежа й зовсім розчинилася в сутінках. Еліан ще довго дивився у віконце, сам не знаючи, чого саме йому шкода залишати. Маяк, Вежу Морського Світла чи дівчину з іншого світу.

— Вперше тут? — раптом запитав Макферсон, вправно скеровуючи коня дорогою вздовж узбережжя.

— На Файф-Нессі?

— Ага.

— Не вперше. Але за останній час вже вдруге.

— Дивний вибір для відпочинку.

— Я приїхав працювати.

Механік усміхнувся у вуса.

— Так усі кажуть.

Еліан теж усміхнувся. Потім запала тиша.

За вікном пропливали темні поля. Подекуди вдалині мерехтіли вогники ферм. Небо залишалося затягнутим важкими хмарами.

— То що ви там фотографували? — знову поцікавився Макферсон.

Еліан на мить замислився. Бо відповідь була значно складнішою, ніж здавалося.

— Маяк.

Це була лише частина правди.

— І як він вам?

— Незвично.

— Тоді світлини мають бути хорошими.

Еліан кивнув.

Вони справді мали бути хорошими. Принаймні він дуже на це сподівався. А особливо одна з них. Особливо та, де усміхалася Нірея. Від цієї думки кутики його губ мимохіть піднялися вгору.

— Бачу, результат вас задовольнив, — хмикнув Макферсон.

— Можливо.

— Тоді ви щасливіший за більшість фотографів.

Еліан на це тихо засміявся.

Дорога поволі петляла серед пагорбів. Колеса глухо котилися по вологому ґрунту. І втома нарешті почала брати своє. Повіки ставали дедалі важчими. За багато годин він не мусив крутити ручку динамо й стежити за переходами між світами. Не мусив боротися зі сном. Міг спокійно сидіти й їхати.

Останнє, що він побачив перед тим, як заплющились очі, були далекі вогні — чи то станції, чи якогось заводу. І чомусь вони нагадали йому Ард-Лір.

Але потім він просто заснув. Вперше за останні дві доби по-справжньому заснув.

Прокинувся від того, що екіпаж різко підстрибнув на вибоїні. Кліпнув кілька разів, не одразу зрозумівши, де перебуває. За вікном уже панувала ніч.

Ліхтарі станції сяяли зовсім поруч.

Роберт саме стримував усмішку.

— Нарешті.

— Перепрошую?

— Прокинулися.

Еліан потер очі.

— Я заснув?

— Як убитий.

— Прошу вибачення.

— За що?

— Напевно, це було не дуже ввічливо.

Механік розсміявся.

— Пане Грейсе, за останній час ви прокинулися рівно один раз.

— Справді?

— Подивилися на мене і сказали: "Ніреє, не крути так швидко..."

Еліан застиг, витріщивши очі.

— Я таке казав?

— Казали.

— О Боже...

— Потім одразу заснули знову.

Макферсон уже відверто сміявся.

Еліан лише закрив обличчя долонею.

— Сподіваюся, більше нічого не говорив.

— Ні.

Механік підморгнув.

— Але це дивне ім'я я запам'ятав.

— Чудово.

— Не хвилюйтеся. Я людина вихована.

Аж ось екіпаж остаточно зупинився.

Попереду височіла будівля вокзалу Вейверлі. Уночі вона справляла зовсім інакше враження.

Під скляним перекриттям сяяли десятки ліхтарів, а над платформами клубочилася пара. Чулися свистки чергових. Стук коліс. Гомін голосів.