⚜️24.

Глава 24.

Кожен до себе

Не встигли вони обговорити все, як від комунікатора Ніреї долинула знайома мелодія. Тиха спочатку, вона швидко наповнила всю Вежу Морського Світла.

Нірея глянула на екран, зітхнувши.

— Що, вже пора? — з ноткою смутку запитав Еліан.

— Так. Вже час.

Вона опустила комунікатор. На мить повисла тиша. Обоє чудово розуміли, що день добігає кінця.

— Тоді до завтра? — усміхнулася Нірея.

— Завтра? Тут?

Еліан здивовано підвів брови, не припиняючи крутити ручку динамо.

— А давай у Голіруді.

— Чому там?

Нірея знизала плечима.

— Не знаю. Просто спробуймо.

Потім хитрувато всміхнулася.

— Завтра ввечері.

— У Голіруді?

— Так.

— А як ми взагалі знайдемо одне одного?

— Знайдемо, не турбуйся.

— Дуже науковий підхід.

— Я вже казала, що іноді наука починається з припущень.

— А закінчується звітами професорки Талвей.

— Саме тому я пропоную Голіруд.

Еліан засміявся.

— Добре. Нехай буде Голіруд.

— Але спочатку досліди крипту.

— Завтра?

— Так.

— І крипту, і Голіруд? — запитав він, піднявши брови.

— А що? Не зможеш?

Еліан невпевнено похитав головою.

— Не знаю...

— Чому?

— Чи взагалі встигну до завтра повернутися до Единбурга.

Нірея кліпнула.

— Повернутися?

— Так.

— Тобто?

Еліан здивовано подивився на неї.

— Тобто мені ще треба дістатися до вокзалу Вейверлі.

— До чого?

— До вокзалу.

— А що це?

— Місце, звідки відправляються потяги.

— А-а-а...

Нірея задумалася.

— Тобто щось на кшталт транспортного вузла?

— Саме так.

— І далеко він?

— Досить далеченько.

— І ти поїдеш туди завтра?

— Якщо пощастить знайти екіпаж.

— Екіпаж?

— Або доведеться йти пішки.

Нірея кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім розсміялася.

— Еліане...

— Що?

— У вас усе неймовірно повільно.

— Це звучить як докір.

— Зате відверто.

— А що ж ви робите у своєму світі в таких випадках? — запитав він. — Наприклад, зараз.

Вона показала комунікатор.

— Я можу менш ніж за хвилину викликати транспорт просто сюди.

— Просто сюди? До Вежі Морського Світла?

— Так.

— Але ж ніхто не знає, що ти тут.

— Знає мережа.

Еліан заплющив очі.

— Знову ця ваша мережа.

— Вона тобі не подобається?

— Мені здається, вона поступово позбавляє людей потреби бути героями.

Нірея хіхікнула.

— А мені здається, вона просто не любить, коли люди десять миль ідуть пішки під дощем.

— Це частина пригоди.

— Ні, це частина застуди.

Обоє розсміялися.

А потім раптом знову замовкли. Бо попри жарти, вечір закінчувався. І дуже скоро кожному з них доведеться повернутися до свого світу.

— Тоді до зустрічі, досліднику, — мовила Нірея, складаючи назад до кошика пляшечку, склянку й решту вечері. — Я чекатиму.

— А якщо я не встигну до завтра?

Еліан виглядав дещо стурбованим. Але Нірея м'яко усміхнулася.

— Я чекатиму щовечора біля храму Голіра.

— Щовечора?

— Так, щовечора.

Вона закинула кошик на лікоть.

— Поки не зустрінемося.

І рушила до гвинтових сходів.

— То ти ходитимеш туди щодня? — запитав Еліан.

Нірея обернулася через плече.