⚜️21.

Глава 21.

Вежа Морського Світла

Вечір потроху опускався на Ард-Лір.

Сонце невпинно хилилося до обрію, дедалі більше фарбуючи море й дахи міста в мідні та золотаві відтінки. На столі майже нічого не залишилося від вечері. Лише порожня склянка, крихти від коржів, кілька виноградин і трохи сонцецвіту в пляшечці.

Еліан саме показував Ніреї механізм камери МакЛауда.

— Отже, щоб отримати одне зображення, тобі потрібна скляна пластина?

— Саме так.

— І на кожне зображення одна?

— Так.

Нірея подивилася на скриню так, ніби в ній зберігалися скарби.

— Тоді ви або дуже терплячі люди, або дуже дивні.

— Найчастіше і те, й інше.

Вона засміялася.

І саме в цей момент Еліан зрозумів, що треба діяти. Камера вже була налаштована й повністю готова до застосування.

— Ну, що? Готова залишити своє відображення на одній з цих пластин?

Нірея завмерла.

— Моє відображення?

— Саме так.

Він спробував сказати це спокійно, наче пропонував подивитися на карту чи випити ще одну склянку сонцецвіту. Але голос усе ж трохи зрадницьки тремтів.

Нірея ледь усміхнулася.

— То ось що ти мав на увазі, говорячи "перевірити гіпотезу"? Ага...

Вона примружилася.

— Звичайно.

Еліан відчув, як починають горіти вуха.

— Але це для науки, в першу чергу.

— Для науки, — дуже серйозно повторила Нірея.

— Саме так.

— Ти вже втретє відповідаєш "саме так", — закотивши очі мовила Нірея. — І зовсім не тому, що ти хотів зробити мій портрет?

Еліан аж відкрив рота. Потім закрив. Потім вирішив, що брехати безглуздо і він не викрутиться.

— І тому теж.

Нірея розсміялася.

— Чесна відповідь.

Вона підвелася з місця й обережно поставила динамо на стіл, розкрутивши маховик на повну, наче робила це багато разів.

— І що мені робити?

Очі Еліана одразу засвітилися професійним азартом.

— Майже нічого.

Він поспіхом відскочив від камери ближче до неї.

— Ось тут стань. Біля вікна.

— Так?

— Трохи лівіше.

— Так?

— Ні. Тепер трохи правіше.

— Еліане!

— Ще буквально на пів кроку.

— Якщо я впаду з Вежі Морського Світла, це буде трагічне зображення.

— Не впадеш.

— Звідки така впевненість?

— Бо я цього не переживу.

Слова вирвалися раніше, ніж він встиг їх обдумати.

На мить запала тиша. Навіть вітер за вікнами ніби стих. Нірея дивилася на нього кілька секунд. Потім дуже м'яко усміхнулася.

— Гаразд, пане фотографе. Де мені стояти?

Еліан полегшено видихнув.

— О! Саме там.

Сонце якраз торкалося моря. Його золотаве світло проходило крізь скло Вежі Морського Світла, заплутувалося в русявому волоссі Ніреї й змушувало вишивку на її сукні аж світитися зсередини.

На мить він просто завмер, роздивляючись цю чарівну картину.

— Щось не так? — запитала Нірея.

— Ні.

Він ковтнув.

— Просто... це буде дуже гарна світлина.

— Сподіваюся.

— Ти хвилюєшся? — запитала вона.

— Ні, здається.

— Хвилюєшся.

— Зовсім ні.

— Еліане.

Він підняв голову.

— Ти вже втретє перевіряєш одне й те саме.

— Це називається ретельність.

— А я думала — нерви.

Еліан лише фиркнув.

— Просто ці пластини дорогі.

— І тому ти боїшся їх зіпсувати?

— Саме так.

Нірея ледь стримала усмішку.

— Звичайно.