⚜️20.

Глава 20.

Вежа Морського Світла

— То ти увесь день байдикував? — усміхнено запитала Нірея, наливаючи в маленьку склянку темно-золотавий напій із невеликої пляшечки, що була в кошику.

Від нього одразу повіяв дивовижний аромат — медовий, фруктовий і водночас свіжий, наче після літнього дощу.

— Що це? — зацікавлено запитав Еліан.

— Сонцецвіт.

— Ніколи не чув такого.

— Це тому, що у вашому світі його напевно немає, — усміхнулася Нірея. — У нас його роблять із пелюсток сонячної лілії та фруктового соку. Його дуже люблять студенти перед іспитами.

— Допомагає думати?

— Ні.

— А що тоді?

— Робить так, що через іспити хочеться хвилюватися трохи менше.

Еліан засміявся.

— Тоді нам у Единбурзі цього дуже бракує.

Нірея простягнула йому склянку.

— Спробуй.

Обережно відпив ковток.

Напій виявився прохолодним і напрочуд приємним. Спочатку відчувався смак меду й стиглих фруктів, а потім залишалася легка освіжаюча прохолода.

— Це дивовижно.

— Я ж казала.

— І ви це п'єте щодня?

— Не щодня. Інакше перестаєш цінувати.

— Розумна думка.

— Я іноді буваю розумною.

— Лише іноді?

— Так. Особливо коли не думаю про дивних картографів з інших світів.

Еліан мало не вдавився напоєм.

Нірея примруживши очі всміхнулася.

— Ні, ну... кхе-кхе, — прокашлявся він. — Я все ж зробив кілька фотографій Ард-Ліра, зробив кільканадцять замальовок, експериментував із переходами. І...

Він на мить замовк, ледь опустивши кутики губ.

— Пробував вийти до Ард-Ліра.

Нірея здивовано підняла брови.

— І що? Ти був?

— Та де там... — зітхнувши, махнув рукою. — Це неможливо. Я можу бачити ваш світ. Можу розмовляти з тобою. Можу навіть фотографувати його. Але варто мені спуститися вниз із Вежі Морського Світла — і я одразу опиняюся на своєму Файф-Нессі.

Нірея замислилася.

— Дивно.

— Я теж так вважаю.

— А ти впевнений, що спускався достатньо правильно?

— Я спускався тричі.

— Тричі?

— Один раз як дослідник.

— А інші два? — вона підвела брову, крутячи динамо.

Еліан усміхнувся.

— Інші два — бо відмовлявся вірити результатам першого.

Нірея тихо засміялася.

— Це вже більше схоже на справжню науку.

— Саме так я собі тоді й казав.

Вона відламала шматочок коржа і задумливо подивилася в далечінь.

— А мені чомусь здається, що причина не у вежі.

— А в чому?

— Не знаю.

Нірея легенько знизала плечима.

— Але якщо карта привела тебе саме сюди, якщо всі ці місця пов'язані між собою, то, можливо, Вежа Морського Світла — лише одна частина чогось більшого.

Еліан уважно подивився на неї.

— Знаєш, це дуже схоже на те, що сказав би картограф.

— А я й не картограф.

— Тоді звідки такі думки?

Нірея лукаво усміхнулася.

— Я студентка факультету природних закономірностей і зорезнань. Нас там вчать іноді думати.

— Іноді?

— Лише коли професорка Айрена Талвей ставить запитання.

— А якщо не ставить?

— Тоді ми робимо вигляд, що зосереджено думаємо.

Еліан розсміявся.

— Ага, і не відповідаємо на запитання на занятті.

Нірея мало не впустила склянку.

— Звідки ти знаєш?!

— Не знаю.

Він хитро усміхнувся.

— Але судячи з твого обличчя, вгадав. Вгадав?

— Це був несправедливий метод дослідження, — удаючи сердитість, Нірея трохи вирячила очі.

— Усі великі відкриття починаються зі спостережень, — парирував Еліан з усмішкою.

— Тоді запиши собі ще одне спостереження, пане досліднику.

— Яке саме?

— Я весь день думала про тебе.

І лише сказавши це, Нірея зрозуміла, що сказала вголос.

Миттю завмерла. На щастя, лише на мить.