⚜️19.

Глава 19.

Між двома світами 

Для Еліана день минув значно продуктивніше. Принаймні так він намагався себе переконати. Насправді ж більшу частину часу він то фотографував Ард-Лір, то перевіряв камеру, то дивився на годинник.

А потім знову дивився на годинник. І знову. І ще раз. Ніколи раніше він не підозрював, що стрілки можуть рухатися так повільно. Втім, без діла він точно не сидів.

Зробив десятки світлин Ард-Ліра з різних ракурсів, кілька разів перевірив пластинки, замалював частину бухти і навіть спробував визначити межі переходу між двома світами.

І весь цей час не забував крутити ручку динамо-машини. Яка, якщо чесно, вже почала його відверто дратувати. Після безсонної ночі права рука нила від утоми. Ліва — теж, хоч і менше. Іноді йому здавалося, що він уже фізично не здатен дивитися на цю кляту ручку.

— Якщо колись напишу наукову працю про міжсвітові переходи, то першим рядком буде: «Усі геніальні відкриття людства здійснюються через біль у зап'ясті», — пробурмотів він.

Динамо байдуже і безтурботно гуділо. Еліан замислено покрутив її в руках.

А що, як прилаштувати до неї невеликі лопаті? Щось на кшталт вітряного млина. Тоді вітер сам обертав би механізм. А вітру на Файф-Нессі вистачало з надлишком.

Та на жаль, думка була чудовою лише до того моменту, поки він не озирнувся навколо. Бо ж тут не було геть нічого. Лише старий маяк, каміння, трохи мотлоху, море і чайки.

Особливо чайки. Від яких користі було приблизно стільки ж, скільки від його геніального винаходу в цю хвилину.

Він усміхнувся. Зате в Единбурзі існувала людина, яка напевно оцінила б таку ідею. Містер Арчибальд Фергюсон — королівський механік і винахідник при дворі.

Його автоматичні годинникові механізми, флюгери й хитромудрі пристрої були відомі далеко за межами Британії. Подейкували, що деякі з його конструкцій працюють навіть у найвіддаленіших колоніях Імперії.

— От кому б сподобалася ця штуковина, — мовив Еліан, піднімаючи динамо перед собою.

Потім на мить замовк і несподівано розсміявся. Бо чудово усвідомив одну річ. Якби він зараз прийшов до Арчибальда Фергюсона і сказав: «Містере Фергюсоне, мені потрібен механізм для підтримання зв'язку з дівчиною з іншого світу», то його б або виставили за двері. Або негайно запросили до лікаря.

Найімовірніше — і те, й інше.

Еліан похитав головою і знову поглянув на годинник. До вечора залишалося ще надто багато часу.

Коли все заплановане було зроблено — ну, майже все, — кілька невикористаних скляних пластин він все ж залишив про запас: на випадок, якщо ввечері прийде Нірея. Йому дуже хотілося, щоб вона прийшла. Адже він уже майже цілу добу провів між двома світами заради цього.

Тоді, коли залишилося лише чекати, присів на той самий металевий виступ механізму маяка, знову підкрутив надокучливу ручку динамо і втупився в далекі вежі Ард-Ліра.

Потім дістав пляшку з водою, яку наповнив ще зранку на Файф-Нессі, і жадібно зробив кілька ковтків. Сонце над Ард-Ліром припікало вже досить відчутно.

А тут, на Вежі Морського Світла, було навіть спекотно. Металеві конструкції добре нагрілися за день і тепер віддавали накопичене тепло. Проте навіть не думав знімати плащ. Бо щойно він опинявся на Файф-Нессі, осінній вітер і холод миттєво нагадували про себе. І тоді доводилося негайно хапатися за динамо.

Еліан дістав із портфеля останнє яблуко й повільно з'їв його. Якийсь час навіть переконував себе, що цього цілком достатньо. Але за кілька хвилин живіт голосно й протяжно забурчав. Дуже навіть переконливо забурчав.

— Зрадник, — похмуро повідомив йому Еліан.

Живіт відповів новим бурчанням. Ще голоснішим. Еліан аж важко зітхнув.

Бутерброди давно закінчилися. Сир також. Яблук більше не залишилося. Власне, він навіть не пам'ятав, коли востаннє нормально їв. Уся його увага останні дні була прикута до карти, переходів і Ніреї. Особливо до Ніреї.

— Сподіваюся, у твоєму світі хоча б годують студентів, — пробурмотів він, дивлячись у бік Ард-Ліра.

Потім усміхнувся сам до себе. Думка була безглуздою, але чомусь дуже актуальною. Бо десь там, серед цього величезного міста, Нірея зараз напевно закінчувала заняття. Можливо, вечеряла з подругами й навіть не згадувала про нього.

Трохи скривився. Ні. Про це він волів не думати. Підкрутив динамо ще раз і поглянув на годинник. До вечора залишалося зовсім небагато.

Нарешті!

Нарешті десь унизу вежі почулися кроки.

— Нірея... — прошепотів, миттю підводячись. — Невже вона таки прийшла?

Кроки ставали дедалі гучнішими. Хтось швидко піднімався гвинтовими сходами.

«А що, якщо це не вона? Краще поки не крутитиму машину», — подумав він, вирішивши трохи зачекати.

Кілька хвилин провів на Файф-Нессі, прислухаючись до шуму моря й власного серцебиття. Потім все ж не витримав. Провернув ручку динамо і сховався за великим обертовим механізмом маяка.

Аж ось побачив її. Нірея стояла майже на тому самому місці, що й учора, роздивляючись платформу. У руках вона тримала невеликий плетений кошик, а в очах було помітне збентеження.