⚜️16.

Глава 16.

Маяк на Файф-Несс

Нірея пішла, а Еліан ще довго стояв на вершині Вежі Морського Світла, задумано крутячи ручку динамо-машини. Його погляд раз у раз повертався до сходів, за якими вона зникла.

Він усміхався сам до себе. І щось йому зовсім уже не думалося про карту, про загадку двох світів і навіть про докази. Він думав лише про те, що завтра не повинно настати без нової зустрічі з нею.

Згадував її сміх. Її очі. Те, як вона безцеремонно вихопила динамо з його рук і почала крутити його сама. І чим більше він про це думав, тим менше хотів повертатися до свого світу.

Сонце вже поволі хилилося до обрію. Над Ард-Ліром розливалися золотаві та червоні барви вечора. У бухті запалювалися перші вогні кораблів, а саме місто, здавалося, ставало ще прекраснішим.

І тут Еліана осяяла думка. А що, як спуститися вниз? Що, як вийти з маяка? Що, як пройтися вулицями Ард-Ліра? Можливо, він навіть наздожене Нірею. Побачить, куди вона йде, як живе. Куди повертається після навчання. Які люди оточують її у цьому дивовижному світі.

Щойно ця думка з’явилася, у грудях щось солодко і боляче стислося. Він раптом зрозумів, що не зможе просто стояти тут нічого не роблячи. Не сьогодні. Не після всього, що сталося.

Еліан швидко підхопив портфель, підкрутив динамо і майже побіг до сходів. Гвинтові східці аж миготіли перед очима. Один виток. Другий. Третій. Він поспішав униз, уже уявляючи собі вулиці Ард-Ліра.

Та коли нарешті досяг нижнього поверху, різко зупинився. Усе зникло. Перед ним знову був старий маяк Файф-Несс. Похмурий. Порожній. Знайомо занедбаний. На підлозі валялися ті самі пожовклі листівки та уламки скла, а на стінах проступали тріщини й облуплена фарба.

Поруч зі сходами самотньо стояла важка скриня з фотокамерою МакЛауда. Еліан навіть кліпнув від несподіванки. Він настільки захопився Ніреєю, що геть забув про неї. Лише світло його динамо ковзало по знайомих стінах, вихоплюючи з темряви сліди часу і занепаду.

— Ні… — тихо прошепотів він, ще раз підкрутивши ручку.

Потім підкрутив ще. Але нічого не змінилося. Двері маяка залишалися старими і важкими. Еліан підійшов до них і щосили штовхнув. Вони зі скрипом відчинилися. Але за порогом не було ані Ард-Ліра. Ані золотого вечора. Ані чарівної Ніреї. Лише глупа темрява. Лише вітер. І лише шум моря.

Хвилі з гуркотом билися об скелі далеко внизу, ніби намагалися розтрощити сам берег. Еліан стояв на порозі, стискаючи динамо в руці. Йому думалося про те, що, можливо, цей дивний перехід працює зовсім не так, як він уявляв.

Тоді Еліан підхопив важку скриню з камерою і рушив нагору.

— Краще вже там, ніж тут, — прошепотів він, важко зітхнувши.

«Якщо неможливо туди потрапити, то хоча б дивитимуся», — подумав собі.

Повертатися до маєтку Ешфордів Еліан навіть не розглядав. Та й це було вже не лише недоцільно, а й майже неможливо через пізню годину.

Піднявшись на верхній майданчик маяка, він поставив скриню поруч із собою й підкрутив динамо. Світ знову змінився. Перед ним розкинувся нічний Ард-Лір. І він був приголомшливо прекрасним.

Усе місто сяяло тисячами золотавих вогнів. Вони вкривали пагорби, набережні, високі вежі й мости, наче хтось розсипав по землі зоряний пил. Дорогами безперервно ковзали світляні потоки — довгі нитки рухомих вогників, що пульсували й переливалися, мов світні ріки в живому організмі.

Бухта також мерехтіла. На воді сяяли сотні вогнів — кораблі, причали, маяки. Їхні віддзеркалення тремтіли на хвилях, змішуючись із зоряним сяйвом.

Еліанові здавалося, що він уже не бачить межі між морем і небом. Обидва були однаково темними. Обидва були однаково прекрасними і обидва були всіяні вогнями.

Небо над Ард-Ліром розгорнулося величезним зоряним шатром. Незліченні сузір’я теж сяяли так яскраво, що здавалося, ніби вони сперечаються з містом унизу — хто з них заслуговує називатися справжнім морем світла.

Еліан мовчки стояв біля поручнів. Вечірній вітерець ніжно торкався його обличчя. У його руці далі тихо гуділа динамо-машина. А він все дивився на Ард-Лір і думав лише про одне.

Десь там, серед усіх цих вогнів, зараз ішла додому Нірея. Здавалося, що тепер усю його увагу забрала вона. Її погляд. Її усмішка. Її сміх. Її рухи.

Щойно Еліан заплющував очі, Нірея знову поставала перед ним такою живою і близькою, наче стояла поруч. А її голос лунав у пам’яті тим виразніше, чим глибшою ставала тиша навколо.

Він сів на металевий виступ механізму маяка і раптом згадав про пакунок, який зранку зібрала для нього місіс Кейтлін на прохання леді Маргарет.

Бутерброди. Сир. Яблука. Саме зараз це здалося йому справжнім скарбом. Він дістав вечерю з портфеля і повільно перекусив, дивлячись на вогні Ард-Ліра.

Перекус під зоряним небом. Шум моря далеко внизу. Золотаве сяйво дивовижного міста. І думки про Нірею. Цю мить Еліан не проміняв би зараз навіть на найм’якшу постіль у похмурому маєтку Ешфордів.

Він відкусив з яблука і ледь усміхнувся.

— Дивно, — тихо промовив сам до себе.