⚜️15.

Глава 15.

Вежа Морського Світла

Еліан і Нірея відчували майже одне й те саме: подив, цікавість і дивне, трепетне відчуття, наче вони випадково відчинили двері, яких не повинно було ніколи існувати. Їм однаково кортіло дізнатися більше — і про світи одне одного, і про самих себе.

Кілька хвилин вони просто стояли біля поручня, дивлячись на Ард-Лір унизу. Сонце вже повільно схилялося до обрію, забарвлюючи море в золотаві та червоні тони.

Нарешті Нірея порушила мовчання.

— Еліане, то що ти тут робив? — Вона повернулася до нього. — Розкажи більше про ту карту. Про свої пошуки. Що ти взагалі шукав?

Еліан усміхнувся.

— Якщо чесно, я й сам до кінця не знаю.

— Гарний початок історії.

— Згоден.

Він сперся ліктями на поручень поруч із нею.

— Кілька місяців тому я працював в архіві Королівського географічного товариства. Ми розбирали старі документи після смерті одного колекціонера.

— І там була карта?

— Так, — кивнув він. — Дуже дивна карта.

— Чим дивна?

— На ній були позначені лише чотири місця.

— Чотири?

— Так. Лише чотири.

Нірея здивовано примружилася.

— Це вже звучить підозріло.

— Саме так я й подумав.

Він дістав із портфеля складений пергамент і почав розгортати його.

— На карті були позначені маяк Файф-Несс, обсерваторія на Калтон-Гілл, руїни каплиці Святого Антонія… і підземна крипта Адвокатес-Лібрері.

— І все?

— І все. Майже.

— Майже?

— У крипті Адвокатес-Лібрері я ще не був.

— Не був? Чому?

— Подейкують, що туди неможливо дістатися. Вхід давно завалений.

— Угу…

Нірея замислено подивилася на карту.

— І це вся карта?

— Так.

— Без міст, без річок і без доріг?

— Без нічого.

Вона ще раз уважно роздивилася пергамент. Потім тихо засміялася.

— Хтось дуже не любив картографів.

— Саме це я й подумав, коли вперше її побачив.

— Або дуже хотів, щоб її зрозуміли не всі.

Він не відповів, лише розгорнув карту. Нірея нахилилася ближче. Її волосся ледь торкнулося плеча Еліана. Від цього простого дотику він раптом збився з думки.

— І що було далі? — запитала вона.

Еліан швидко повернув себе до розмови.

— Ну, я вирішив перевірити ці місця. Спочатку з професійної цікавості.

— А потім?

Він усміхнувся.

— А потім на маяку побачив ваше місто.

Нірея перевела погляд на Ард-Лір.

— І вирішив, що збожеволів?

— Саме так.

— Чесно кажучи, я б теж так вирішила.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Вони обоє розсміялися.

Але Нірея швидко стала серйозною.

— Еліане…

— Так?

— А якщо цю карту створили навмисно?

Він здивовано підняв очі.

— Що ти маєш на увазі?

— Що, якщо хтось хотів, щоб її знайшли?

Вітер тихо пройшовся вздовж Вежі Морського Світла, і вперше від початку своєї подорожі Еліан задумався над питанням, яке досі навіть не ставив собі. Не «як» працює карта. А «для кого» і навіщо її створили.

— Можливо, — відповів Еліан після короткої задумливої паузи. — Але я дуже радий, що зрештою ця карта дісталася саме мені.

Він ще раз глянув на пожовклий аркуш пергамента, а тоді поспіхом підхопив динамо-машину, світло якої вже почало помітно слабшати, і кілька разів енергійно провернув ручку.

— Боїшся, що все зникне? — запитала Нірея з чарівною усмішкою, киваючи на динамо.

— Так. Боюся, — усміхнувся Еліан. — Навіть не знаю, через що я більше почувався божевільним — через цю карту чи через цю машину.

Він легенько постукав пальцем по латунному корпусу.

— Поки не зрозумів, як усе працює.

Еліан розвернув карту до дівчини.

— Я побував у всіх цих місцях. Спочатку тут, на маяку Файф-Несс. Потім в обсерваторії на Калтон-Гілл. А потім у руїнах каплиці Святого Антонія.